Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

Елен, але мені було потрібно провітрити думки, а атмосфера в барі стала надто гнітючою. Того січня повітря було настільки холодне, що боліли легені. Голі гілки дерев вкривалися льодом. Я натягла шапку якомога нижче на голову і замотала обличчя шарфом. Людей на вулицях було небагато, але навіть із цих одна лише особа — стара мадам Боннар — привіталася зі мною кивком. Я сказала собі, що, мабуть, під стількома шарами одягу просто важко розгледіти, хто я.

Я вийшла на вулицю де Бастід, перейменовану в Шилер-плац (ми відмовлялися її так називати). Двері boulangerie були зачинені, і я поштовхом відчинила їх. Усередині мадам Лув’є і мадам Дюран вели жваву розмову з месьє Арманом. У ту мить, коли за мною зачинилися двері, вони змовкли.

— Доброго ранку, — сказала я, поправляючи кошик під рукою.

Обидві жінки, закутані в кілька шарів вовни, неохоче кивнули в мій бік. Месьє Арман просто стояв, поклавши руки на прилавок перед собою.

Трохи зачекавши, я звернулася до старших жінок.

— Ви здорові, мадам Лув’є? Ми вже кілька тижнів не бачимо вас у «Червоному півні». Я боялася, що ви захворіли, — у маленькому приміщенні мій голос лунав неприродно високо й гучно.

— Ні, — відповіла стара. — Зараз мені більше подобається залишатися вдома.

Говорячи, вона уникала дивитися мені в очі.

— Ви отримали картоплю, яку я надіслала вам минулого тижня?

— Так, — її погляд ковзнув у бік месьє Армана. — Я віддала її мадам Ґренуй. Вона не така… принципова щодо походження її харчів.

Я стояла не ворухнувшись. То ось воно як це. Ось він, смак несправедливості — гіркий, наче попіл.

— Тоді я сподіваюся, що вона їй сподобалась. Месьє Арман, коли ваша ласка, я хотіла б трохи хліба. Мою буханку і буханку Елен, будьте люб’язні.

О, як би я хотіла почути в цю мить один із його жартів! Хоча б якийсь брудний анекдот або непристойний каламбур. Але пекар лише дивився на мене застиглим і неприязним поглядом. Він не пішов до задньої кімнати, як я очікувала. Навіть не ворухнувся. Коли я вже збиралася повторити своє прохання, він сунув руку під прилавок і поклав на стільницю дві чорні хлібини.

Я приголомшено дивилася на них.

Здавалося, в маленькій boulangerie похолоднішало, але погляди цих трьох людей обпікали мене, наче вогнем. Хлібини лежали на прилавку, приплюснуті й темні.

Я підняла очі й ковтнула.

— Насправді я помилилася. Сьогодні в нас досить хліба, — сказала я тихо й поклала свій гаманець назад у кошик.

— Не думаю, що наразі вам чогось бракує, — пробурчала мадам Дюран.

Я розвернулася до неї, і ми мовчки споглядали одна одну, стара жінка і я. Тоді з високо піднятою головою я вийшла з крамниці. Яка ганьба! Яка несправедливість! Я побачила глузливі погляди тих двох літніх дам і зрозуміла, наскільки була дурною. Чому мені знадобилося стільки часу, щоб побачити те, що відбувалося в мене під носом? Я йшла назад до готелю, мої щоки палали, думки гарячково плуталися. Дзвін у вухах стояв такий, що спершу я не почула вигуку.

— Halt!

Я зупинилась і хутко озирнулась.

— Halt!

До мене, піднявши руку, крокував німецький офіцер. Я зупинилася й стала чекати під зруйнованою статуєю месьє Леклерка. Щоки досі палали. Він підійшов до мене.

— Ви проігнорували мене!

— Пробачте, офіцере. Я вас не почула.

— Ігнорування німецького офіцера є правопорушенням.

— Кажу ж, я вас не почула. Мої вибачення.

Я трохи прибрала шарф із обличчя. А тоді побачила, хто це: молодий офіцерик, який сп’яну чіплявся до Елен у барі, і за це комендант розбив йому голову об стіну. Я побачила маленький шрам на його скроні й зрозуміла, що він теж упізнав мене.

— Ваше посвідчення особи.

У кишені його не було. Я настільки переймалася словами Орельєна, що залишила посвідчення на столі в залі готелю.

— Я забула його.

— Виходити з дому без посвідчення особи є правопорушенням.

— Воно там, — я вказала на готель. — Якщо ви підете зі мною, я його візьму…

— Я нікуди не піду. У якій справі ви тут?

— Я просто… ходила до пекарні.

Він зазирнув у мій порожній кошик.

— Купувати невидимий хліб?

— Я передумала.

— Ви, мабуть, непогано харчуєтесь у своєму готелі. У той час як інші всіляко намагаються отримати свою пайку.

— Я харчуюся не краще за будь-кого.

— Виверніть кишені.

— Що?

Він ткнув у мене рушницею.

— Виверніть кишені. І зніміть верхні шари одягу, щоб я бачив, що ви несете.

Удень було мінус один. Від крижаного вітру німів кожен дюйм неприкритої шкіри. Я поставила кошик і повільно зняла верхню зі своїх шалей.

— Киньте її. На землю, — наказав він. — І наступну теж.

Я озирнулася навколо. Відвідувачі «Червоного півня» могли стежити через майдан за тим, що відбувається. Я повільно скинула другу шаль, а потім — моє важке пальто, відчуваючи, як усі порожні вікна навколо майдану витріщаються на мене.

— Виверніть кишені, — він тицьнув у моє пальто своєю зброєю, так що воно ковзнуло по кризі й багнюці. — Виверніть їх назовні.

Я схилилась і вклала руки в кишені. Я вся тремтіла, і мої пальці, вже лілові, відмовлялися слухатися мене. Через кілька спроб я витягла зі свого жакета продовольчу книжку, дві п’ятифранкові банкноти і клапоть паперу.

Він вихопив його.

— Що це?

— Нічого важливого, офіцере. Просто… просто подарунок від мого чоловіка. Будь ласка, віддайте його мені.

Я чула, як мій голос тремтить від паніки, і, вже промовляючи ці слова, знала, що то помилка. Він розгорнув малюнок Едуарда, на якому були зображені ми двоє — ведмідь у його військовій формі та я — серйозна, в накрохмаленій блакитній сукні.

— Я конфіскую це, — сказав він.

— Що?

— Вам не дозволено носити зображення форми французької армії. Цю річ буде знищено.

— Але… — я не могла повірити. — Це лише дурнуватий малюнок із ведмедем.

— Ведмедем у французькій формі. Це може бути код.

— Але… але це лише жарт… Наша з чоловіком дрібничка. Будь ласка, не знищуйте цього.

Я простягла руку, але він відштовхнув її.

— Будь ласка… в мене так мало лишилося на згадку…

Я стояла й тремтіла від холоду, а він, дивлячись мені в очі, розірвав папірець навпіл. Потім — на