Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут
— Можете йти, Софіє. Я покличу, якщо щось знадобиться.
Просто сказати. Ой, ні. Тепер потрібно просто підвестися.
— Софіє, — чую злегка змінений голос керівника.
Розплющую очі. Навіть не зрозуміла, що заплющила їх.
— Все гаразд? — запитує він, співчутливо дивлячись мені в очі.
— Так, — відповідаю я, натискаючи долонями на стіл.
Це я так намагаюся підвестися. Але щось не дуже вдається.
— Ні, — я знову дивлюся в зелені очі, відчуваючи, як у моїх збираються сльози.
Мені так соромно, як ніколи в житті.
— Що сталося? — запитує він, підіймаючись зі свого місця.
— Можна я в обід затримаюсь? Мені в лікарню потрібно.
— Що сталося? — напирає він.
— Спина болить, — я нервово ковтаю. — Я зараз встану.
— Сидіти, — гаркає бос, а я злегка стискаюся. — Як болить? Що саме болить?
— Поперек. Ходити боляче, — відповідаю.
Зимнєв дістає телефон і щось набирає в ньому. Я вже думаю, що гуглити буде, але він прикладає телефон до вуха. Диктує мої скарги співрозмовнику, а потім ховає телефон у кишеню брюк.
Я здивовано дивлюся на нього.
— На диван, — він киває на меблі, що стоять біля стіни.
Я нервово ковтаю.
Ми дивимося одне одному в очі, я здивовано, а він холодно. І все ж керівник закочує очі, підходить до мене й бере за руку, допомагаючи підвестися. Відводить, як якусь стару бабусю, до дивану.
— Лягай, — тихо каже він.
— Дякую, — я усміхаюся, уперше в житті радіючи чужій турботі.
За дзвінком Зимнєва в офіс прибула швидка допомога.
Я нервово щулюся, лежачи на дивані. Все-таки я підставляю боса тим, що в мене болить спина. А в мене, між іншим, ще випробувальний термін не минув.
Дивлюся на Зимнєва, який зосереджено щось друкує на своєму ноутбуці. Чомусь хочеться підвестися, підійти до нього й розгладити складку, яка зібралася на його чолі.
Хмм, адже він багатий, у нього є охорона. Можливо, навіть зв’язки. Чого мені варто попросити в нього допомоги? Адже відчуваю, що не відчепиться той Костя.
Так-так, так і уявляю, як прошуся в рабство до Зимнєва, тільки б закрити борг Насті. З одного боку — сестра мусить сама якось свої проблеми розв’язувати, а з іншого… З іншого боку, її проблема вже наїжджає на її сім’ю. У мене таке в голові не вкладається. Хлопець — син керівника поліції, а вимагає гроші з матері-одиначки. Там і допомога ж не така велика. Годі збагнути. Як взагалі таке могло статися з нашою сім’єю? Адже нам і йти нікуди, допомоги просити немає в кого.
Зимнєв отримує дзвінок на телефон і швидко виходить із кабінету. А ось повертається в компанії сивочолого чоловіка в білому халаті й валізкою в руках.
— Добрий день, — чоловік підходить до мене. — Що сталося?
— Спина болить.
— Перевертайтеся на живіт, — наказує лікар.
Кидаю погляд на Зимнєва, що стоїть наді мною. Тільки не кажіть, що він буде присутній в цей час.
Я обережно перевертаюся, відчуваючи, як біль прострелив поперек. Тихенько заскиглила.
— Так, зараз подивимося, що у вас болить.
Лікар натискає на щось, я нервово сіпаюся.
Очима шукаю боса, який холодним поглядом дивиться на мене. В знак підтримки. Мабуть.
— Так, зрозуміло. У вас защемило нерв. Зараз зроблю укол. І випишу вам медикаменти. Вам потрібно буде хоча б п’ять днів поколотися, — говорить лікар. — Вмієте робити уколи?
— Ні, тобто так. Сестра вміє, — відповідаю я.
— Чудово. Приспустіть спідницю трохи.
Я дуже червонію, дивлячись на боса, який, нарешті, відвертається від мене, втуплюючись у свій комп’ютер.
Мені дуже ніяково. Хочу, щоб він вийшов. Хоча в нас і так уже стільки незручних моментів було, що вже тут соромитися злегка оголеної попи. Просто Зимнєв іноді так дивиться, що в мене мозок вимикається повністю.
Лікар робить укол. Я нервово стискаюся від того, що він трохи болючий, але ще гірше, що мене в такому вигляді бачить Зимнєв. І я не тільки про трохи оголені сідниці. Від того, що зробив учора Костя, залишилися невеликі синці. І я розумію, що мій керівник їх бачить. І лікар теж. Який жах. І як пояснити їх? Якщо, звичайно, про них будуть запитувати.
Тілом розливається дивне відчуття. Ніби щось прохолодне й водночас тепле. Біль відступає, притуплюється.
— Я виписав рецепт, — пояснив лікар. — Всього найкращого.
Я намагаюся підвестися.
— Лежіть, Софіє, — чую хрипкий голос Зимнєва над собою. — Я зараз прийду.
— Так, до речі, нехай трохи полежить на спині в рівному положенні.
Перевертаюся на спину. Стає легше.