Штани з Гондурасу - Євген Дудар

Обійшов я лавочку. Присів за неї.

Гришка також зупинився.

У, халамидник. Лампочки в очі поставив. А гарчить, як справжня тварюка.

У парку темно. Тільки його лампочки світяться.

Зараз я тобі, Гришенько, влаштую кордебалет Цікаво, як ти того хвоста почепив? На півкілометра стирчить…

Гришка підійшов до мене кроків за два. Блимає лампочками і гарчить.

Я як стрибну з-за лавки, як ухоплю його за хвоста, як зареву:

— Ау-у-у-у!

Він як з переляку заревів, як рвонув, аж кущі затріщали…

Мені дух забило. І руки обімліли. Хвіст то ж справжній, живий…

Сьогодні я дізнався, що й тигр був справжній. У село зоопарк привозили. Так він із клітки виліз. Кажуть, сам з переляку знову забився у клітку. І від людей голову ховав…

Рай є рай. Раз ти сюди потрапив — живи вічно і втішайся вічно. А як чесному праведникові втішатись? Цигарок він не палить. Горілки не п’є. За жіночими принадами по райських кущах не звивається. Тож надумали чесні праведники конкурс влаштувати. На оратора кращого.

— Хай, — крикнули одноголосно, — за голову жюрі буде велемудрий Соломон. Хай визначить він розумом світлим, хто з нас глаголом своїм довше публіку під гіпнозом тримати може…

Першим за трибуну вийшов доісторичний праведник Кунгу-Мунгу. Він стрибав, вигинався, показував публіці язика, махав кулаками, пищав.

Його обсвистали.

Опісля виходили ще з десять ораторів. Публіка з нетерпінням чекала праведника Ціцерона.

Коли той вийшов за трибуну, публіка заревла: «Слава Ціцерону!» Коли він промовив перше слово, всі перестали дихати. І не дихали до кінця промови. А коли Ціцерон закінчив, його довго гойдали на руках і кричали: «Браво!»

Та вийшов за трибуну праведник Іван. Прогримів своїм громогласним басом. Махнув перед собою десницею. І не було праведника, щоб від подиву не роззявив рот. Від Іванових слів на безтрав’ї почала рости трава. Сухі дерева розпускалися, зеленіли, цвіли й зразу ж плодоносили. Вода в райських ріках перетворювалась на молоко.

— Яку школу ораторства закінчив ти, чесний праведнику? — спитав Івана велемудрий Соломон. — Що глагол Ціцерона перед твоїм зблід, як перед сонцем місяць?

— Ніяку, велемудрий Соломоне, — скромно відповів праведник Іван. — Я в молоді роки раз переміг у змаганні. А потім усе життя ділився досвідом…

Викликали мене туди. На килим. Пропонують:

— Думка є. Щоб ви при побуткомбінаті організували бюро знайомств. Треба це діло поставити на державні рейки. Розлучення в районі почастішали… І пам’ятайте: наше бюро буде першою ластівкою в області…

— Може б, — кажу, — краще Деркач цим зайнявся. Завідуючий заготконторою… У нього досвід є. Та й не одружений. А в мене жінка — Отелло…

Не викрутився. Мусив організувати.

Почав з кадрів. Головним спеціалістом призначив Альберта Федюка. Він років зо два був у місті масовиком-витівником. На людській психології знається. Його заступником — Івана Козяренка. Що працював на заготівлі кролів. Район знає. Призначили також інструктора — Федю Баранця. Що потопаючих на пляжі рятував. Та інспектора — Романа Бовкуна, який пожежником був…

Взялися за діло. Довели нам план. Ми зобов’язання підписали.

Подали в газету оголошення:

«Бюро знайомств і одружень, що організувалося при райпобуткомбінаті, приймає від населення заявки на женихів та наречених в необмеженій кількості».

Першим прийшов дід Тимко. Переминається з ноги на ногу. Заяву у руках крутить.

— Що, діду, зятя для внучки шукаєте?

— Та ні… Я здати б хотів… Бабу свою… Хропе дуже…

Пояснили йому, що не приймаємо. Що наша організація має інше призначення.

— Неправильно, — каже дід, — господарюєте. Вам треба б мати запаси. На обмін. Так би мовити, свій золотий фонд…

Трохи в роботу втягнулися. Картотеку завели. Беремо на облік весь холостий контингент. До машини отієї, що ремонт взуття на ходу робить, гучномовець приладнали. Люди несуть взуття ремонтувати, а платівка агітує:

Тут же, коло шевця, лежить спеціальна література: «Закон і сім’я», «Що треба знати про розлучення», «Хвороби серця». Вбиваємо двох зайців.

Пішла до нас клієнтура. Приємно. Відчуваємо, що ми людям потрібні. Що несемо людям радість.

І ось перша ложка дьогтю. Анонімка.

«Зверталася у бюро, щоб підшукали мужа. Мені підсунули свиню. Хати не тримається. З чайної не вилазить. Просила інструктора Баранця, щоб поставив на місце. Такий вид послуг, — каже, — ми не виконуємо. Гарантійного терміну у нас нема. Якщо дасте довідку про розлучення, можемо вам замінити…

А скільки я буду їх вже міняти?..»

Через тиждень друга біда. Прийшла жінка з одного села. До головного спеціаліста Альберта Федюка. І ще з порога:

— Харцизяко! Опришку! Що ти моїй дочці підсунув? Розведенця? А обіцяв перший сорт?

— Ваша дочка також не першої свіжості… — відбивається головний спеціаліст.

— Так я ж тобі бугайця у придачу дала…

— Ша, тітко! — поклав пальця на рота Федюк. — Хай вам буде відомо: за хабаря садять і того, хто бере, і того, хто дає…

Найгірше було попереду. При