Кувала Зозуля - Джоан Роулінг
Але робота є, нагадував він собі, оплачувана робота. «Арсенал» побив «Сперс», Страйка це потішило; він вимкнув телевізор і на зло привидові сів за стіл працювати.
Маючи тепер свободу збирати й зберігати дані у будь-який зручний спосіб, Страйк тримався за протоколи «Закону про кримінальне провадження і розслідування». Той факт, що полював він, на його переконання, на витвір хворої уяви Джона Бристоу, ніяк не позначився на ретельності й точності, з якими Страйк розбирав нотатки, зроблені під час розмов з Бристоу, Вілсоном і Коловас-Джонсом.
О шостій, коли він сидів, занурений у роботу, зателефонувала Люсі. Хоча сестра була на два роки молодша за Страйка, вона ніби почувалася старшою. Пригнічена ще замолоду іпотекою, чоловіком-флегматиком, трійцею дітей і обтяжливою роботою, Люсі прагнула відповідальності — так ніби їй ще замало якорів у житті. Страйк завжди підозрював, що Люсі хотіла довести собі й світові повну свою несхожість з їхньою перелітною матінкою, яка тягала дітей по всій країні від школи до школи, від будинку до сквоту, переслідуючи нове захоплення чи нового чоловіка. Люсі була єдиною з вісьмох братів і сестер, з ким Страйк зростав разом; він любив її більше за всіх у своєму житті, й усе одно спілкування у них виходило незадовільне, просякнуте знайомими тривогами й суперечками. Люсі не могла приховати той факт, що брат її бентежить і розчаровує. Ось чому Страйк радше розповів би правду про своє нинішнє становище комусь із приятелів, ніж їй.
— Так, справи йдуть шикарно,— сказав він їй, курячи перед відчиненим вікном і поглядаючи на людей унизу, які ходили від крамниці до крамниці.— Останнім часом роботи удвічі більше.
— Де це ти? Чую машини.
— В офісі. Треба розібрати купу паперів.
— У суботу? А що з цього приводу думає Шарлотта?
— А її немає; поїхала до матері.
— Як ви з нею ладнаєте?
— Пречудово,— збрехав Страйк.
— Точно?
— Аякже. А що там Грег?
Коротко розповівши про чоловікову роботу, сестра знову перейшла в атаку.
— А той Ґіллеспай і далі вимагає заплатити?
— Ні.
— Бо ти знаєш, Ломако...— (Згадка дитячого прізвиська не обіцяла нічого доброго; сестра явно намагалася його розм’якшити).— Я тут трохи покопалася, ти можеш подати заяву у Британський легіон і...
— У Бога й душу, Люсі,— не стримався Страйк.
— Що?
Образа й обурення в її голосі були до болю знайомі; Страйк заплющив очі.
— Мені не треба допомоги з Британського легіону, чуєш, Люсі?
— Ну нащо бути таким гордим...
— Як хлопчики?
— В нормі. Слухай, Ломако, це просто жахливо, що Рокбі через свого юриста тебе отак оббирає, він же тобі й пенні в житті не дав. Міг би й зробити подарунок, ти ж стільки пережив, він тобі стільки завинив...
— Справи йдуть добре, Люсі. Я виплачу позику,— сказав Страйк. На розі вулиці лаялося двоє підлітків — хлопець і дівчина.
— Ти впевнений, що у вас із Шарлоттою все добре? Чому вона поїхала до матері? Вони ж наче ненавидять одна одну.
— У вдалі дні вони цілком ладнають,— відповів Страйк. Дівчина шалено замахала руками, тоді тупнула ногою і пішла геть.
— Ти їй уже купив обручку? — спитала Люсі.
— Ти ж наче хотіла, щоб я спершу розплатився з Ґіллеспаєм?
— А їй нормально отак без обручки?
— Їй усе подобається,— сказав Страйк.— Вона сама сказала, що обручка не потрібна; хоче, щоб я вкладався у бізнес.
— Та ну? — не повірила Люсі; їй завжди чомусь здавалося, що вона добре приховує свою нелюбов до Шарлотти.— Ти прийдеш на день народження до Джека?
— А коли він?
— Я тобі тиждень тому відіслала запрошення!
Мабуть, Шарлотта поклала його у котрусь із коробок, які Страйк нерозібраними лишив на сходах — в офісі для всіх речей просто бракувало місця.
— Я прийду,— пообіцяв він, хоча йти зовсім не хотілося.
Закінчивши розмову, Страйк повернувся до комп’ютера і роботи. Швидко закінчив опрацьовувати записи розмов з Вілсоном і Коловас-Джонсом, але відчуття розгубленості не зникало. З часів виходу у відставку ця справа була першою, на якій доводилося не лише слідкувати за людьми, і вона ніби створена була щодня нагадувати про те, що сили і влади він більше не має. Фреді Бестиґі, чоловік, який перебував у безпосередній близькості до Лули в момент її смерті, лишався недосяжним за спинами своїх безликих підручних; а попри обіцянки Джона Бристоу домогтися розмови з Тенсі Бестиґі, зустріч поки що не підтвердили.
З млявим відчуттям безсилля і таким презирством до професії, яке могло дорівнятися до зверхності, з якою ставився до неї наречений Робін, Страйк, щоб якось розвіяти похмурий настрій, заходився шукати в інтернеті пов’язану зі справою інформацію. Ось знайшовся Кіран Коловас-Джонс: водій казав правду про серію «Рахунку», де зіграв роль на дві репліки (Бандит №2 — Кіран Коловас-Джонс). Він дійсно мав агента, на чийому сайті висіло маленьке фото Кірана і недовгий перелік ролей, включаючи участь у масовці «Іст-ендерів» і «Лондонського шпиталю». Фото Кірана на сторінці компанії «Екзекарз» було значно більше. Тут він позував окремо, у кашкеті й формі — чисто кінозірка, вочевидь, найгарніший водій у компанії.
За вікнами вечір згустився у ніч; в кутку стогнав і скаржився Том Вейтс, а Страйк у кіберпросторі ганявся за тінню Лули Лендрі, час до часу додаючи щось до нотаток, зроблених під час розмов з Бристоу, Вілсоном і Коловас-Джонсом.
На «Фейсбуці» не було сторінки Лендрі, акаунту в «Твітері» вона теж не мала. Ця відмова задовольнити потяг фанів до особистої інформації ніби заохочувала інших заповнити порожнечу.
Знайшлося безліч сайтів з її фотографіями й детальними коментарями щодо особистого життя. Якщо бодай половина наведених фактів відповідала дійсності, виходило, що Бристоу надав Страйкові дуже неповну і цензуровану версію потягу сестри до саморуйнації, який уперше проявився у підлітковому віці, коли Лулин прийомний батько, сер Алек Бристоу, приємний бородань, засновник компанії електроніки «Албрис», нагло помер від серцевого нападу. Після цього Лула тікала з двох шкіл, а з
