Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

Тільки цього бракувало! Глод відчув — зараз потрібні якісь слова, і зрозумів, що будь-яка сказана ним фраза на тему річниці одруження буде такою самою сухою, казенною та обов’язковою, як учорашні промови на цвинтарі перед могилою Серьоги. Він спробував пригорнути дружину до себе, та Наталка м'яко випручалася, подивилася на чоловіка сумним поглядом.

— Нічого, не бери в голову. Це не я тобі нагадую. Мені Анька Мостова подзвонила вчора. Розумієш, — вона посміхнулася, — я сама забула. Отже, так і треба. Пусти, ти ж поспішаєш.

Анька Мостова, подруга Наталки, була дружкою в них на весіллі. Сама вона теж одружилася і вже два роки живе з чоловіком у Києві.

Від цієї розмови в Глода лишилося не зовсім зрозуміле враження. Стоячи під душем, він ніяк не міг зрозуміти, дорікнула дружина йому, собі чи взагалі поскаржилася на життя просто так, від загальної нудьги похмурого суботнього ранку, через відсутність настрою вихідного дня. Та все-таки Максим відчував: дружина не сказала йому й половини того, що хотіла. Розмову обірвала несподівано, бо, швидше за все, злякалася думок, котрі зринули в голові.

Яєчню з ковбасою він ковтав через силу. Про повноцінний сніданок не хотілося навіть думати — внутрішній голос провокативно нагадував про пиво, навіть більше — про сто грамів горілки, котрі дозволять організмові прийти до тями. Зате міцний чай з м'ятою Макс випив охоче, попросив іще й відчув себе у більш-менш пристойній формі. Потрібний йому Вова Манько справді жив недалеко, можна прогулятися пішки і трошки провітритися. У його стані піша прогулянка мусить допомогти.

Двері в квартиру номер сорок шість на шостому поверсі дев'ятиповерхового будинку довго не відчиняли, хоча Глод, натиснувши пальцем кнопку дзвінка з третьої спроби, не відпускав її. Навряд чи Вова Манько, судячи з оббивки на дверях — стовідсотковий пролетар, чмихнув кудись суботнього ранку. Не ночувати вдома він теж не міг, хоча, за визначенням, вважався чоловіком холостим. Глод надто добре знав подібну категорію людей: невідомий йому Вова скоріше приведе жінку до себе, аніж попхається до любки на ніч. Розрахунок простий — на ранок він не буде господарем у чужому домі, тоді як на своїй території почуватиметься набагато впевненіше.

Нарешті двері прочинилися, і опер подумки похвалив себе. Він не помилився у припущеннях. Мужик в обвислих спортивних штанях, несвіжій смугастій майці зі скуйовдженою кучмою волосся на голові цілком відповідав не лише Максовим уявленням про колишнього чоловіка невідомої йому Людки, котру він, швидше за все, тероризував з міркувань альфонсизму, тобто періодично стріляв у неї грошові знаки. Господар квартири майже на сто відсотків відповідав теперішньому ранковому стану капітана міліції Глода. Але про мужика, що стояв на порозі й тримався за двері, аби не впасти, Макс не міг точно сказати: він ще п’яний чи вже похмелився.

— Манько?

— Ну то й що? — погляд господаря квартири був розфокусованим, язик, що називається, гуляв.

— Вова?

— Володимир Мик-гик-колайович, — гикаючи, виправив гостя Манько.

— Міліція, — Глод обмежився демонстрацією посвідчення, представлятися Володимиру Миколайовичу йому розхотілося, так само, як і називати його на «ви». — Сам удома?

— Ну то й що?

— Нічого, — Максим посунув на нього, Вова позадкував, відпустив двері, втратив рівновагу, поточився, але вчасно обперся рукою об стіну. Глод зачинив зсередини, підійшов до Манька впритул — його обдало густим перегаром. Максим мимоволі поставив себе на місце Вови, а Наталку — на власне місце, уявив собі її реакцію, поморщився й відчув відразу до Манька. Можливо, вранішня розмова у ванній — своєрідна реакція дружини на стан чоловіка, який дружині доводиться періодично терпіти. Прогнавши від себе непотрібні тепер думки, Глод труснув Вову за кощаве плече. — Нічого. Збирайся, зі мною підеш. Прогуляєшся.

— Не хочу, — чітко промовив Манько і раптом почав осідати на підлогу. Глод спритно підхопив свідка під руки, вирівняв, притулив до стіни, притиснув.

— Думаєш, мені цікаво з тобою валандатися? Одягай штани, підеш зі мною. Там розкажеш про свою колишню дружину і даси нам її теперішню адресу. Поставиш свою закарлючку, після цього — лети на всі чотири сторони. Це якщо по доброму. Не хочеш — викличу сюди зараз наряд, і тебе закриють до понеділка. Причину тобі придумати? Льогко! Дружину колишню переслідуєш, погрожуєш, життя не даєш, вона міліцію викликала. Сьогодні субота, до понеділка з тобою точно ніхто розбиратися не стане, пересидиш вихідні в камері з бомжами. Ну, дійшло?

— Вона сука, — вираз обличчя Вови так і не поспішав ставати осмисленішим, хоча, судячи з усього, він розумів у загальних рисах, про що говорить йому несподіваний вранішній гість із міліцейською «корочкою».

— Хто?

— Людка. Я її… той… ого-го… А вона… блядь… ментів… Спочатку бандитів… Ось! — Вова виставив руку. — Приходили, мудачйо… Отут ледь не зламали. Боліло тиждень, а бюлетень тепер хто дає? Отак! Це я на неї заяву напишу, хай її туди посадять. Скажи?

— Скажу. Підемо зараз зі мною, там сядеш і все, як треба, напишеш.

— Ти її посадиш?

— Льогко! Давай, не копайся.

Дивно, але перспектива посадити колишню дружину за ґрати трохи привела Вову до тями. Принаймні він досить зграбно вдягнув штани, причому — просто на спортивки. Підняв з підлоги сорочку в клітинку, в кожен рукав влучав рукою з другої спроби, сорочку заправив у штани, наверх вбрав старий турецький светр, абияк причесався п’ятірнею. Коли взувався, таки гепнувся на підлогу, Глод мусив допомагати йому піднятися. Нарешті Вова вдягнув куртку, дерматинового картуза і навіть хвацько притупнув ногою.

— Усе. Зраз ми її того… Не буде більше… буде знати…

— Буде, буде, — Глодові цей тридцятичотирирічний п’яниця починав відверто набридати. Послати б самого Калиту сюди, от було б радості.

Зачиняючи двері ззовні, Манько втрапив ключем у замкову щілину з першої спроби.