Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Слухаю.

— Прокинувся вже? — голос Калити на тому кінці дроту звучав аж надто по-діловому як для суботнього ранку.

— Ні.

— Прокидайся, Максе, прокидайся. Я все розумію, сам учора трошки того… Але тут справа серйозна, приходь до тями і вперед.

— Куди це — «вперед»?

— Бориско Харламов, слідак наш дорогоцінний, учора під вечір таки витягнув рибку. Вірніше, не так: рибка сама на гачок попросилася.

— Слухай, мені тут тільки байок Крилова не вистачало. Гачки, рибки, ти можеш просто говорити? Думати зараз не хочеться, Їй-Богу…

— Думати особливо не треба, все вже за тебе придумали. Рожнов на допит учора попросився, сам слідчого покликав, у двері стукав так, наче його опускати в камері збиралися.

— Звідки ти знаєш, може, і збиралися.

— Ми їх у нормальні хати позакривали, нам тепер дратувати спільників Баглая ні до чого, хай цінують ставлення. Тож заявив він Борискові ось що: де живе Даня, ніхто з них справді не знає. Вони постійно здають йому всю зброю до наступного «діла», потім він знову роздає стволи кожному, і після того, як усе закінчується, знову забирає…

— І що тут цінного? — чайник закипів, Глод вимкнув газ, Наталка відсторонила чоловіка від плити й заходилася заварювати чай.

— Не перебивай, звичка в тебе дурна є. А ще Ріг признався слідчому — в Баглая баба десь тут живе, він начебто у неї кантується або, що імовірніше, до неї навідується. Думаю, там і зброю тримає. Навряд чи Баглай такий дурний, щоб ховати арсенал там, де ночує. Принаймні це зачіпка. Людмилою її звати, Людкою.

— Здорово. Прізвища, звичайно, немає?

— Чому, є. Але Ріг його не знає.

— Скільки в Слобожанську Людмил?

— Ну, при бажанні підходящих за віком знайти можна, та сам же знаєш, як у нас усіх із часом. Виник цей Баглай на нашу голову, тепер нас уже від учорашнього ранку активно мають з усіх боків — шукайте, активізуйтеся, ну, сам розумієш.

— Я тут до чого? Ти всім нашим уже про Людку розповів?

— Це я тобі так навмисне здалеку почав, аби ти сам усе зрозумів і потім про дурниці не запитував. У цієї Людмили, нібито коханки Баглая, є чоловік від першого шлюбу. Він за неї років на десять старший — перше кохання, ну, як воно буває. Словом, пожили вони разом, може, років зо два і розлучилися. Тільки він колишній дружині спокою не дає, ось Баглай і нацькував на нього своїх відморозків. Сам, як каже Ріг, не захотів об таке мазатися. Сходили вони до нього додому, натовкли писок і забули. Тепер Рожнов про цей випадок згадав і виявив добровільне бажання зайвий раз допомогти слідству. Але це — все. Більше ані він, ані хтось інший нічого не скажуть, поки ми Баглая не зловимо.

— Дуже мило з боку Рожнова…

— Звати колишнього Людчиного чоловіка Вова. Живе просто поруч із тобою, за два квартали. Ріг адресу назвав, номер квартири. За адресою справді проживає Володимир Манько, шістдесят восьмого року народження.

— Отже, шукаємо Людмилу Манько.

— Вже почали, та в мене підозра, що вона прізвище змінила і знову на дівочому живе. Ситуація така: прогуляйся зараз до нього, акуратно бери за бари й тягни до нас в управу. Тут ми отримаємо від нього адресу колишньої дружини. Адже він повинен її знати, раз спокою не давав. Так буде швидше, бо сьогодні зранку субота, поки результати запиту прийдуть, ми час згаємо. Завдання зрозуміле?

Глод зітхнув.

— Геніально. Кажи адресу.

Починати зараз суперечку на тему «чому саме я, невже більше немає нікого?» — йому не хотілося, та й не любив він подібних розбірок. Робота перш за все, це навіть їжакові зрозуміло. Щоправда, час від часу виникали ситуації, коли питання: «Чому саме я?» доводилося ставити ребром, і в таких випадках Глод зазвичай відстоював справедливість, а не власне небажання працювати.

Записавши адресу й давши відбій розмові, Макс знову тяжко зітхнув і поплентався до ванної. Наталка була вже там, уважно роздивлялася себе в дзеркало і, судячи з виразу її обличчя, не надто тішилася зі свого відображення.

— Старієш? — чоловік обійняв її за плечі.

— Тобі цього хочеться? — дружина не повернула голови.

— Ні, просто люстро зранку завжди бреше. Не вір йому. Я ж не вірю.

— Може, мені зачіску змінити? — не так давно Наталка підстригла волосся й пофарбувалася в рудий колір.

— Якщо ти про стрижку, то коротше немає куди.

— Правильно. А волосся швидко не відросте. Вчора… Макс…

— Що?

— Ну… треба було так… аж надто старатися?

— Чому ти заговорила про це?

— Не знаю, — вони знизала плечима. — Просто шукаю логічного пояснення для свого пожмаканого виразу обличчя.

— Хочеш сказати, я в цьому винен?

— Ти ні до чого тут. Можливо, я сама винна, — тепер вона повернулася до нього лицем. — Може, мені не треба про це говорити, ми ж ніколи не торкалися таких тем… Але мені на вихідні й свята немає для кого чепуритися і дбати про нормальний зовнішній вигляд. Я все розумію, але…

— Що «але»?

— Краще б я так само працювала без вихідних, — дружина відсторонила його. — Пусти, піду зроблю тобі щось поїсти.

Глод м’яко взяв її за лікоть.

— Ми справді мало про таке говоримо. Чому саме сьогодні?

— Просто так. Двадцяте