Дожени або зникни - Наталі Саксаганська

Соля всю ніч думала над словами Тіма, про те, щоб поговорити з Орестом. Спочатку їй здалося, що це погана  ідея. «Про що їй з ним розмовляти?» Але ближче до ранку вона все ж вирішила спробувати із розмовою.

Вона збиралася пояснити, що він їй нецікавий і його вибрики псують їй життя.

Налаштувавшись,  дівчина раніше відправилась до універу. Вона хотіла встигнути перехопити Ореста, поки не назбиралось багато людей. Тому вона швиденько зібралась і попрямувала на зупинку. Сьогодні тато обіцяв їй підкинути на машині на лекції, та в останній момент його плани змінились.

Соля вже ніяк не могла дочекатись, коли  розпочнуться її заняття  в автошколі. Вона мріяла отримати  водійське  і нарешті ні від кого не залежати.

Крім татової машини у них залишилася ще й мамина автівка. Тато збирався і її продати, але Соля умовила його цього не робити.

О 7:30 вона вже була коло ВИШУ. Час тікав,  але Ореста все не було. «Невже не прийде?» Вона і так стовбичить вже добру годину, удаючи, що їй дуже цікаві балачки  дівчат про «посвяту першокурсників» — вечірку, який кожен рік влаштовують на честь новачків.  

Але діватися було нікуди й вона удавала, що ці безглузді туси її теж цікавлять. Інакше деякі могли здогадатися, що вона очікує Левицького. «Цього ще не вистачало»

Вже і зграя його тут як тут. І руда поряд треться. А його все нема.

Можливо, його сьогодні  не буде. Тому Соля вже вирішила йти на лекції, аж раптом, за рогом зʼявилася темно-зелена автівка Ореста. Вона швидко наближалася, але таке враження, що й не думала зупинятися. 

— Нарешті, Орест їде, — почула за спиною.

Все ж авто зупинилося, але запалення залишалось увімкненим.Тім підійшов до друга, щось запитав, але що саме незрозуміло. 

Соля уважно слідкувала за ними, ось Тім махнув Оресту, ніби попрощався. «Що це значить? Орест їде?»

Соля не зчулася як вже крокувала у бік зеленого BMW. Вона нізащо не хотіла упустити хлопця. 

«Якщо надумала — роби», — завжди вчила мама. 

— Оресте, почекай. 

Він опустив скло.

На неї дивився зовсім не той Орест до якого вона вже звикла. Ні тіні усмішки, ні грайливого погляду, лише очі — засмучені, сердиті..

— Нам потрібно поговорити. 

— Не зараз, — сухо відповів, підняв скло, опустив ногу на газ. 

Раптом Соля потягла за двері, відчинила і сіла  поруч на переднє сидіння. 

— Ні, ми поговоримо зараз, —  роздратовано процідила.

— Вийди! 

— Ні! —  Вибухнула.

— Ну як знаєш.

Орест вдавив в підлогу, мотор заревів, машина здималася, залишаючи за собою лише куряву. 

Дзвінок від матері мав би заспокоїти його, проте він нервово його скинув, закинувши телефон позаду салону.  Ще пришвидшився.Перед очима спливали спогади. Йому десять років, він тільки-но повернувся зі школи, але вдома нікого не видно. Він йде по сходах нагору, там щось відбувається. Це батьки знову сваряться, він тихенько заглядає в двері. Мама сидить на підлозі, закриває долонями скривавлене обличчя. Над нею нависає батько. 

Він вривається до кімнати, хапає тата за руку, від чого отримує добрячого ляпаса і відлітає в куток кімнати.

Соля швидко пристебнулася, глянула на спідометр —  120, 160, 200 км/год. 

— Ти щойно проїхав на червоне! —  Втиснулась в крісло, — Оресте, зупинись, що ти коїш?

Та він не слухав. Щойно вони виїхали за місто. Хлопець летів як скажений, він хотів виплеснути свою злість, заглушити біль, що жила роками всередині нього. Втекти. Але біль нікуди не зникала, вона схопила кігтями за живе, й здавлювала ще міцніше. 

Автомагістраль вела вгору, де одна із доріг йшла через ліс. Через хвилину машина вже неслась в гущавину, а Орест і не думав зупинятися. 

— Трясця, дерево! — Закричала Соля заплющивши очі. Її крик,  вивів з заціпеніння, хлопець скинув швидкість, загальмував. Але вже було пізно, колесо потрапило в яму, машину закрутило і відкинуло в бік.  Ще мить — і капот врізався в масивний стовбур. Удар, скрип заліза, дим. Тиша.

— Солю, ти як? — Нарешті запитав Орест.

— Не знаю, в  голові паморочиться.

—  Нам потрібно вибиратися, — він допоміг їй звільнитися від паска, — дверцята заклинили, не можу вийти.

— Зараз, — Орест виліз з автівки, обійшов з іншого боку, відчинив.  Обережно допоміг дівчині вийти. Юнак уважно роздивлявся чи ніде вона не травмувалася. Він знав, що люди часто в стані афекту не помічають травм, тому намагався нічого не пропустити. На щастя, вони були цілі.  Він тернув рукою чоло, на долоні залишилась кров. 

— Ти розбив собі брову. 

—  Видно,  коли об кермо ударився. 

— Ти зовсім здурів,  ми ледве не вбились!

— Якого хріна ти сіла в машину? 

— Тепер вже неважливо,  краще з тобою взагалі справ не мати. 

З кишені дістала телефон, намагаючись  комусь додзвонитися, але марно.

— Нема мережі! Чудово, — розвернулась спиною до Ореста, попрямувала в гущавину.

— Куди ти?

—  Якомога далі від тебе.

—  Вовків не боїшся?

—  Яких ще вовків?

—  Тих, що  нападають на людей.

— Не вигадуй.

Соломія вперто рушила вглиб лісу. Під ногами тріщали сухі гілки, у волоссі плуталось листя. Раптом Соля почула якийсь шурхіт. Ще мить і вона стрімголов бігла назад до хлопця.

— Оресте! Там хтось є!

Побачивши  захекану Соломію йому стало смішно. Він голосно розсміявся

— Не розумію чому ти смієшся? Машину розбив, телефон не ловить, як ми додому доберемося?

— Фіг з машиною, головне що ти ціла, — обеззброїв, — хоча сама й винна, — я ж попереджав не сідати зі мною в машину.