Той, хто вбиває - Кріс Тведт

— Ви його ненавидите, — я не питав, а стверджував.

— Я виріжу йому печінку й зжеру її, хай він лише сюди поткнеться!

Зморшкувате обличчя мало заціплений, незворушний вигляд. Чоловік не дивився на мене, його очі стали вузькими щілинками. Він незмигно вдивлявся кудись за горизонт.

— Ще вам чогось треба, Бренне? Якщо ні, то забирайтеся до свого вбивці жінок! Перекажіть йому, що буде він горіти в пеклі, — у голосі жодних емоцій, ніби оголошував вирок.

— Можливо, ми ще зустрінемося. Ви теж колись убили жінку.

Старий довго мовчав.

— То був нещасний випадок.

— Ви зґвалтували її і вбили. Який же це нещасний випадок?

Борд Тулос не відповів. Тіло його схилилося вперед і так непорушно застигло, ніби прибите якорем до землі.

— І Тьондер був засуджений за насильство.

Якір обірвався. Старий, несподівано охоплений люттю, рвучко жбурнув геть недокурок, розвернувся до мене, готовий до нападу.

— Якого біса вам треба? Нащо приходите в мій дім і копирсаєтеся в старому лайні сорокарічної давнини? Що у вас на думці?

Тепер настала моя черга промовисто промовчати, але він уже сам здогадався.

— Намагаєтесь повісити це вбивство на мене? Такий ваш план? Юсефові мало було скалічити мого хлопчика? Він ще й хоче звинуватити нас у своєму ж злочині?!

Бордові Тулосові було під сімдесят, але на вутлого старигана він аж ніяк не скидався. Я відчував, як палає його тіло, відчував гаряче, просмерджене нікотином дихання на своєму обличчі й мимоволі відступив назад.

— Ваша правда, — сказав він тихо. — Я вбив людину і не можу спати через це ночами, жодної ночі не склепив очей. Ще раз вас тут побачу, начувайтеся!

Розділ 26

Одного вогкого, промоклого від дощу осіннього ранку на мій письмовий стіл ліг новий стос документів у справі Мардала. Я уважно вивчав їх один по одному. Простору для слідчих дій начеб уже не залишилося, принаймні судячи зі змісту пояснень свідків. Ніхто з тих, кого останнім часом допитувала поліція, не додав нічого нового. Така ситуація характерна для завершальної фази розслідування убивства, коли йдеться лише про ретельну перевірку, чи всі можливості використані й чи не залишилося десь недоглянутої лазівки, яку міг би використати хитрий адвокат.

Сторінки за сторінками, заповнені нецікавими очевидностями, такими нудними, що мені доводилося щосили напружувати свою увагу, аби ненароком не пропустити імовірної золотої крихти. Винагородою і полегшею в роботі стала стенограма допиту Геллє Мьорк, яка знайшлася на самому дні пачки документів.

Мене не мало б здивувати її свідчення. Геллє і Барбара були близькими подругами, тож номер телефону Геллє, напевно, часто з’являвся у виписці телефонної компанії. Та водночас я не був достатньо готовий до несподіваної появи її прізвища вгорі аркуша. Дивне відчуття, ніби я отримав неочікуваний, несанкціонований доступ до кімнати, заходити до якої мені давно заборонено.

Нічого особливого в її свідченнях не виявилося.

У стенограмі допиту не знайшлося, чесно кажучи, нічого такого, чого б я уже не знав, за винятком хіба деяких подробиць про те, як вони познайомилися, наскільки близькими були і як шокувало Геллє вбивство Барбари.

Геллє не завважувала нічого надзвичайного в поведінці Барбари, хоча останніми місяцями бачилися вони рідко.

Новиною для мене стало тільки те, що Барбара позичила Геллє шістсот тисяч крон на викуп у Кнута маєтку на Сьорейде. Я знав, що Геллє мала скромні статки, однак про позику вона мені не розповідала.

Ми сиділи в кабінеті Сюнне й обідали. Пані Сьоренсен купила нам по багету, а сама пішла до кав’ярні.

— То розслідування завершене? — запитала Сюнне.

— На те скидається. Не уявляю, що ще можна тут нарити.

— А Тулосів вони допитали?

Я потряс головою, жуючи цупкий, несмачний багет.

— Так, хоча поліція потрактувала моє прохання за цілковито спекулятивний хід. Не хочу, щоб у суді мене звинуватили в застосуванні партизанської тактики.

— І?

— І нічого. Вони нічого не знають, не розуміють, навіщо їх допитують, бла, бла, бла... Очікувано, одне слово.

Сюнне кивнула, з відразою глянула на багет.

— Як їм вдається випікати хліб таким в’язким і неапетитним?

— Не знаю. Мабуть, у целофані справа.

— То було риторичне запитання, Мікаелю, — Сюнне задумливо жувала далі. — Я запитаю інакше: чи зможеш ти використати Тулосів у суді?! Якщо чесно, мені це теж видається доволі спекулятивним ходом.

— Та знаю, — визнав я. — Зустрівшись сам на сам з Бордом Тулосом, неважко уявити, що він міг би позбавити життя Барбару, але чи спрацює це в суді... та все ж я викличу батька й сина, хоча б задля того, щоб прокурор не розслаблявся. А от чи буде з цього користь — інше питання.

— Ясно, — сказала Сюнне, відкладаючи набік свій «обід».

Я глянув на годинника, підвівся.

— Маю зустріч за п’ять хвилин.

— З Ельдаром Ейнарсоном?

— Звідки знаєш?

— Ельдар сказав.

— Ви знайомі?

Сюнне на мить затнулася.

— Мала з ним розмову минулого тижня.

— Яку розмову?

Щось у її поведінці забило в мені тривогу.

— Про ймовірне злиття наших фірм.

— Варто було б спершу поговорити про це зі мною.

— Я намагалася.

— Ми й самі дамо собі раду. Будуть гроші за справу Мардала. За потреби, можна отримати оплату від суду на наш рахунок.

— Зараз ми ще якось даємо собі раду... до наступної кризи. Маленька фірма, як наша, уже давно стала анахронізмом у часи, коли всі об’єднуються у концерни. Доведеться тобі, Мікаелю, подивитися реальності у вічі, — Сюнне прикусила верхню губу. — Я бачу, що розширення ти не хочеш, але зрозумій! Мені неймовірно комфортно працювати вдвох з тобою, однак розмір робить нас вразливими.

— Розмір — це ще не все, — уперся я. — Принаймні я таке чув...

— Дуже смішно! — буркнула Сюнне, навіть не усміхнувшись.

Я промовчав.

— Ейнарсон & Станґ — це наш шанс, — вела вона далі. — Не надто великі й не надто дрібні, мають різноманітне портфоліо, амбіційні, але цілком приємні люди.

Я не зумів приховати роздратування.

— Це тому Ельдар Ейнарсон прийде сюди?

— Ні, не тому. Його візит, мабуть, стосується