Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань

— Ну, ходімо, ходімо. Розкажеш, як ти всі ці дні жив, що поробляєш тут, на трамвайній зупинці.

Данилевич, узявши його під руку, відчув, що хлопець весь тремтить.

— Куди ви мене? В міліцію?

— Туди завжди встигнемо. А зараз посидимо он там. На лавочці. На тій самій…

Данилевич упевнено привів хлопця на місце, де кілька хвилин тому Василь і Жорка лічили крадені гроші.

Сіли. Василь мовчав. Права рука його була в кишені. Здавалося, хлопець має там якусь зброю. Данилевич знову запитав, що робив Василь на зупинці. Ось хлопець поволі почав виймати руку, переніс її за спину і зробив якийсь непевний рух. Данилевич озирнувся. За два-три метри від них на траві лежала синювата хустка з вузликом.

— Зараз же підніми! — суворо сказав Данилевич.

Хлопець не поворухнувся.

— Ну, тоді я сам візьму.

Данилевич переступив через огорожу, нахилився. Так, він не помилився. У хусточці — гроші. Дві п'ятірки, три карбованці, карбованець.

Між грішми була й довідка, видана домоуправлінням на ім'я Чередниченкової.

— Хто вона така, Чередниченкова? — запитав Данилевич.

Вася косо дивився на папірець.

— Яка Чередниченкова?

— Все ясно, — зітхнув капітан Данилевич. — І довідка чужа, і гроші чужі. Та-а-ак. Рискуєш ти заради них. І чим рискуєш? Своєю свободою. Майбутнім.

Спійманий на гарячому, Василь не збирався викручуватися.

Данилевич ще раз перечитав довідку.

— От і добре, — сказав він. — Тут усе зазначено, де живе ця Чередниченкова, де працює. Ми зараз поїдемо з тобою, Васю, і вручимо їй твою «знахідку». Вручимо, чи, може, краще в міліцію? Як?

Василь, похнюпившись, мовчав. Потім він поплівся за Данилевичем, ледве переставляючи ноги: натикався на перехожих, переходячи вулицю, зачепився за трамвайну колію. Обличчя у хлопця стало сірим.

Данилевич відшукав потрібну вулицю, будинок номер сім. Їх зустріла немолода жінка, яка сказала, що вона й є Чередниченкова.

— З вами сьогодні нічого не трапилося?

— Аякже! Гроші в мене вкрадено і довідку, — відповіла Данилевичу.

Той кивнув головою.

— Ми саме тому й прийшли. Оцей юнак…

Василь озирнувся, шукаючи, певно, дверей, щоб тікати.

— Так, оцей хлопець… знайшов на трамвайній зупинці вашу довідку і гроші. При мені знайшов. Добре, що хоч недалеко. Недовго довелося вас розшукувати.

Жінка зраділа.

— Спасибі ж вам, спасибі тобі, синочку, — дякувала вона, звертаючись то до Данилевича, то до Васі. — Невже це я сама якось ненароком витрусила? Хоч і гроші невеликі… Думала про когось погано, а, виходить, сама винна…

— Ось ваші гроші, тримайте…

Василь стояв, як і досі, розгублений, але тепер він уже з вдячністю дивився на Данилевича.

— А ви багато, мамашо, заробляєте? — поцікавився Данилевич.

— А хто б мені їх багато дав? Посада в мене скромна, прибиральницею працюю. Триста карбованців на місяць.

Данилевич оглянув кімнату. Просте залізне ліжко, два старих стільці, кустарної роботи стіл. На стінах фотографії рідних. Біля вікна в баночках з-під консервів різні квіти: калачики, «доктор», фуксії.

— Оце за цукром їхала. Прийшла в магазин, а хусточки з грішми нема… Тепер, спасибі вам, куплю, — і вона помацала рукою кишеню кофти, куди поклала гроші.

Данилевич подивився на Васю.

— Чув? — сказав він, коли вони вийшли з кімнати. — Ми, виявляється, добре діло зробили. Не кожен розкошує, не для кожного чотирнадцять карбованців — дрібниця. Он воно як.

Від Чередниченкової вони попрямували на Контрактову площу. Данилевич був певен, що Жорка крутиться там, розшукуючи напарника. Але скільки він не придивлявся — Жорки ніде не бачив.

— Ти на якій зміні вчишся? — запитав Данилевич у Василя.

— На першій, — якось непевно відповів той.

— І сьогодні був у школі?

— Сьогодні не був.

— А вчора?

— І вчора не був.

Капітан Данилевич незадоволено похитав головою.

— Значить, ти не ходиш до школи. Після лікарні хоч раз був?

— Ні… То коліно боліло, а то…

— Жорка не пускав? Якже! У вас з Жоркою є цікавіші справи, — Данилевич постояв з хвилину, подумав, потім сказав. — Ну, раз тобі уроків не вчити, ходімо разом. — Помітивши, що Василь зблід, Данилевич заспокоїв його. — Ні, не в міліцію. Ми зайдемо до чудового майстра — багатоверстатника. А колись він був таким, як ти зараз. Я хочу вас познайомити.

Василь боявся капітана, бо знав, що той тримає його в своїх руках. Від капітана залежало — притягнуть до відповідальності Василя і Жорку чи все обійдеться по-доброму. Змушений був іти і терпляче випити, як кажуть, чашу неприємних випробувань до дна.

Згодом у Києві поменшало на два мешканці. Жорка опинився далеко від столиці, в одній з колоній. Він настільки звик до легкого життя, що сам заявив капітанові Данилевичу: «Красти буду і нікого, і нічого не боюсь». Каятися Жорка не збирався. Тільки трудколонія, де малолітні правопорушники живуть під постійним суворим контролем і привчаються до фізичної праці, могла допомогти Жорці. Туди його й відправили.

Вибув і Василь. З Києва їхала велика група юнаків на спеціальні курси майбутніх будівельників, і капітан Данилевич влаштував у цю групу Васю. Комсомольці згодилися взяти шефство над Василем. Мати й бабуся немало, звичайно, сліз пролили, виряджаючи Васю, прощаючись з «сонечком», але зрештою заспокоїлися.

Минуло півроку. І ось у міліцію прийшов лист із Запоріжжя. Комсорг групи, в якій навчається Вася, писав Данилевичу про їхнє життя-буття. Вася живе з ними в гуртожитку, в кімнаті їх п'ятеро. Є на будові їдальня, клуб. Як тільки вони здобудуть кваліфікацію і перейдуть безпосередньо на будівництво, багато з них учитимуться. Нічого поганого за Васею хлопці не помічають. Може, він тільки затаївся, вичікує, а