Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань

— Ну, добре, добре… По дорозі мені розкажеш… Пригадаєш і розкажеш.

Вася знав, що ні тут, ні по дорозі він уже не зможе нічого нового вигадати. Капітан міліції, певно, знав далеко більше і про Васю, і про рану, і про ніж, а це просто грався з Васею, як кіт з мишею. Так думав Вася, спідлоба спостерігаючи за капітаном. І несподівано запитав:

— А що мені буде, як скажу правду? Що зроблять Жорці?

В наступну мить він згадав, що Жорці, як і йому, немає ще шістнадцяти років, а таких молодих, кажуть, не судять. Заберуть фінку, прочитають нотацію, та й усе.

Прийшовши до такого висновку, відчув полегшення, став сміливішим.

— Не треба їхати. Я й тут усе скажу.

І він розповів.

Вони посварилися в класі під час перерви, і Жорка вдарив його фінкою. Але він, Василь, не сердиться за те на Жорку. Вони вже помирилися. І взагалі є такий закон у них, хлопців, де два б'ються, третій не втручайся…

Третім, очевидно, був капітан Данилевич. Про це капітан догадався, але зовсім не образився, що він у даному разі третій. Навпаки, по-дружньому поплескав хлопця по плечах.

— Отепер ти почав говорити правду, — сказав він. — Але тільки почав. Ми з тобою ще мало знайомі, Василю, але я вже починаю відрізняти, коли ти кажеш правду, а коли фантазуєш.

Розмова тривала. Потім вони разом вийшли на вулицю Артема, сіли в тролейбус і поїхали до Жорки — давнього Васиного приятеля, хазяїна фінки.

Жорку не застали дома, двері були замкнені. Жорчина мати ще не повернулася з роботи. Літня жінка, що розвішувала у дворі білизну, поцікавилася:

— Ви не за велосипедом бува прийшли?

І розповіла: учора ввечері примчав цей зірвиголова Жорка на велосипеді. Казав, на змаганнях йому премію дали, а велосипед старий і без номера. От двірничка і заявила йому категорично — віддай велосипед тим, у кого взяв, бо міліцію приведу. Тепер нема ні Жорки, ні велосипеда.

Про Жорку капітан розпитував на вулиці у продавця води, у старенького інваліда, що сидів лід деревом з газетою, у дітлахів. Де може бути Жорка? Одні казали, що він у школі, інші посилали на Подільський базар. Бідова дівчинка років десяти запитала капітана, чи він бува не вчитель, а якщо вчитель, то чому Жорку-хулігана не виключать із школи і не відправлять у якусь колонію, де таких, як він, тримають під замком. Капітан уважно вислухав дівчинку і очима сказав Василеві: «Оце такий у тебе друг». Василь презирливо зміряв дівчинку з ніг до голови поглядом, але змовчав.

У той день капітанові не пощастило познайомитися з Жоркою. Тільки коли він уже побував у місцевому відділенні міліції і залишився сам, багато що прояснилося.

Жорчина мати ніде не працює, живуть вони на пенсію, яку одержують за померлого батька. У них хороша квартира, телевізор. Базар — стихія Жорчиної матері, її часто можна бачити там, де торгують старими речами. Були сигнали, що вона займається спекуляцією, та поки що впіймати її на гарячому не вдалося. Ну, а Жорка вже має кілька реєстрацій: то його затримають на трамвайній зупинці, запідозривши в кишенькових крадіжках, то на Житньому базарі в сумнівному товаристві дрібних спекулянтів, то ще десь.

«Що ж їх здружило? — замислювався капітан. — Адже Жорка займався крадіжками, «жив» на базарах. А де бував у цей час Василь? А може, Василева мати нічого не знає? Чи знає і не каже?»

Так чи інакше, треба продовжувати розслідування. Невідомо, як далеко зайшов у своїй «дружбі» з Жоркою Василь. Обидва вони, мабуть, на однаковій стежці. Пущений в хід фінський ніж свідчив проти них.

Данилевич не дуже давно працює в карному розшуку, він прийшов сюди після демобілізації з Радянської Армії. Але досвід старших товаришів, злочини, розкриті ними в різний час, та й маленький власний досвід свідчили, що з отаких, як Жорка і Василь, коли їх своєчасно не стримати, можуть вирости кримінальники.

На Пушкінській капітана зустріли неприязно. Василева бабка, Ганна Михайлівна, відрекомендувалася пенсіонеркою, інженером у минулому. Почувши розповідь про дружбу її онука з хлопцями, які не заслуговують на довір'я, Ганна Михайлівна обурилася.

— Таких друзів у Василька нема. Та й навіщо вони йому здалися? Ви кажете, що ті хлопці займаються дрібними крадіжками і на «виручені» гроші купують пиво, вино? Можливо. Все може бути. Але Вася з ними не буває, йому з ними не по дорозі. Наш Вася все має, ми йому ні в чому не відмовляємо. Навіть у грошах.

І вважаючи себе ображеною за онука, Ганна Михайлівна гарячково почала вихвалятися, як вона і її дочка виховують Васю, як дбають, щоб у нього було все, що можуть мати діти добре забезпечених батьків.

— Я вже казала вам: ми ні в чому йому не відмовляємо. Я одержую солідну пенсію, дочка працює. Крім того, батькові аліменти… Вася має три костюми, годинник, велосипед.

І чим більше вона говорить, тим виразніше постає перед капітаном сумна картина. Те, що старій жінці здавалося позитивним, що, на її думку, повинно було виховувати у Васі високі моральні якості — повагу до батьків, до суспільства, — діяло якраз навпаки. Бабка ласкаво називала хлопця сиріткою і гнівалася на Васиного вітчима, який ніяк не хотів розуміти, що всі вони: і мати, і бабуня і, нарешті, сам вітчим — повинні жити для Васі, дбати про Васю, про єдину їхню втіху, єдину надію. Вітчим… Згадка про нього розтривожила Ганну Михайлівну.

— Ви його не застали, як були в них? — запитала вона у капітана. — Раджу зустрітися. Він, як і Васин батько, теж був офіцером. Але я не знаю, хто