Руйнація - Ріна Бейкер

Я падаю, безкінечно довго. Темнота пронизує кожну частину тіла, я зустрічаюсь з нею, переплітаючись, аби стати одним цілим. 
І нічого. 
Кінець.

Великі долоні стискають мої щоки, ляскають і гладять. Я розплющую очі та бачу вже таке рідне «нічого».
— Бетані, ти чуєш мене? — знайомий голос надірвано гарчить. 
— Бетані! — десь неподалік ридання Брі вибухають в просторі. 
— Тобі не можна спати! Дивись на мене! — це Кайл. 
Я лежу на міцних ногах чоловіка. Запах вишні наповнює легені. Його тепле дихання зовсім поруч. 
Язик не підкорюється командам мозку, бовтаючись в роті, наче ганчірка, якою вимили три поверхи міського муніципалітету. 
— Бетані, слухай мій голос, і намагайся бути зі мною, добре? —каже Кайл. 
Він кладе мене на землю. Чую звук розірваної тканини. Відразу після цього, її шматок  торкається шкіри і Кайл безжально тисне. Я відчуваю, як рана наповнюється, розтягується і пульсує навколо чужорідного предмету всередині. Хоча говорити я не здатна, але протяжний страждальний стогін вилітає з мого рота. Його долоня міцно притискається до живота, втримуючи тканину, яку намагається виштовхнути потік крові .  Це неймовірно боляче, іскри літають перед очима.
На диво, я продовжую дихати. Але, це забирає так багато сил, що вдихи та видихи стають дуже короткими та не рівними. 
Я підношуся до неба, певно, варто готуватись до великого суду, який чекає мене по той бік. Панове присяжні, не витрачайте свій час і відправляйте мене відразу до пекла. 
Я відчуваю тепло чужого тіла і стишені голоси. Мене несуть не до Диявола, а в невідому напрямку. Хоча відчуваю, що він вже дихає мені в потилицю своїм пекельним подихом смерті. 
Зв’язок втрачається.