Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

— Ми на когось чекаємо? — обхопивши пальцями чашку з теплим чаєм, я уважно стежу за Назаром.

— Ні, — зволікаючи, відповідає похмурий чоловік.

Його погляд ковзає на моєму обличчю. Ми поводимося мов два шпигуни, які хочуть піймати суперника на невдачі. Кусаю губи до крові, дивлячись, як танцюють жовна на чоловічих вилицях.

— Кур'єрська служба привезла квіти для Кароліни Олексіївни, — у дверях їдальні з'являється хатня робітниця, — просять адресата особисто розписатися про отримання спецзамовлення.

Від почутого плечі мого чоловіка слабшають, по обличчю розповзається кривувата посмішка. Він повертається до свого сніданку, намагаючись поводитися так, ніби це не його секунду тому налякав звичайний дзвінок у двері.

Напруга, що зависла в повітрі, та недомовленість, яка невидимою павутиною розповзлася по кімнаті, змащують радість від прекрасного початку сьогоднішнього дня.

Іду до хвіртки та подумки намагаюся сколотити впорядкований список з хаотичних питань, що давно хвилюють мене. Що буде з Баженовою? Як довго гра в «піддавки» з цією жінкою триватиме? А раптом замовник так і залишиться інкогніто?

Ставлю розгонистий підпис на екрані планшета, який простяг кур'єр, і забираю величезний букет тигрових лілій разом із коробкою-сюрпризом, на який майорить логотип відомого парфумерного бренду.

Яскравий оберемок улюблених квітів трохи поліпшує мені настрій. Пірнаю обличчям у помаранчеві пелюстки, наповнюю розтривожені груди солодким ароматом.

На жаль, ефект від цієї ароматерапії занадто швидкоплинний. Як тільки підходжу до порога будинку, тривога охоплює розум та тіло з новою силою. Вже не виходить просто заплющити очі на те, що відбувається, не виходить бути сліпим кошеням, яке беззастережно вірить кожному слову коханої людини.

Коли повертаюся до їдальні, мій ніс повністю забруднений у квітковому пилку. Слідом за мною входить хатня робітниця, в її руках велика скляна ваза з водою. Допомагаю Марії витягти квіти з полону паперової обгортки та прошу поставити ароматний букет у нашій спальні.

Поправляю скатертину, перекладаю фрукти з місця на місце. Безглузді рухи, аби не стояти як статуя біля столу. Облизую пересохлі губи, ніяк не можу зібратися з духом і поглянути на чоловіка.

— Що ти думаєш про похід у кіно?

Починаю голосно сміятися, чіпляючись за край стільниці.

— І тобі не соромно, Горе? — Солона волога проступає у куточках очей. Вчорашня віра в краще тане як кубики льоду в полуденну спеку. Дивлюся в стелю, важко дихаю. — Як довго триватиме цей фарс? — Голосові зв'язки скачуть до високих нот. Я ось-ось перейду на істеричний крик. — Скільки ще ти удаватимеш, що нічого не відбувається, Горе? Скільки ще ми будемо поводитися мов глухонімі та гратимемо в щасливу пару, заплющивши очі на справжні проблеми?

Тяжко зітхнувши, Горський відкладає столові прилади. Відсуває тарілки та мовчить. Знову мовчить.

Відчуваю його погляд на собі. Відчуваю як щоку жалить від пильної уваги. Його мовчання ранить гірше за будь-які слова.

Тремтячими пальцями тягну за край яскраво-червоної стрічки, знімаю картонну кришку з врученої кур'єром коробки. Намагаюсь сфокусувати розум на тому, що бачу перед собою.

Білий бокс догори заповнений золотою мішурою і прозорим конфетті. Серед усього цього гарного сміття лежить прямокутна коробочка темно-синього кольору в запаяній целофановій слюді. На невеликій листівці чорним чорнилом зазначено, що це новий парфум бренду під назвою «Сильна та смілива». Компанія дарує мені повний флакон новинки для ознайомлення та запрошує на майбутню презентацію, яка відбудеться наприкінці листопада в артгалереї.

Ще вчора я стрибала б від щастя, що мене запросили туди. Ще вчора… Тепер я просто кидаю листівку назад у бокс та закриваю кришку. Не цікаво більше.

Мовчання чоловіка душить. Тиша кусає болючіше за будь-якого дикого звіра.

— Я не впевнений, що зараз слушний час для одкровень.

— Слушного часу не буде ніколи, Назаре. І ти це знаєш. — Повертаюся до своєї тарілки та нарешті насмілююся подивитися на чоловіка. — Нумо вже, Горський. Викладай усі карти на стіл, — надто награним і фальшивим виходить мій голос.

— Хочу, щоб ти знала: я не планував такого. Ніколи. Навіть подумки не уявляв, що так може статися. Для мене це також шок.

Солона волога наповнює слізні канали. Відриваю шматочок житнього хліба і кидаю до рота, аби заїсти гіркоту, що розповзається по гортані. Насилу вдається дихати. Кожен вдих глибший за попередній, але кисню мені все одно наче не вистачає.

Горський залишає їдальню. Гнітюча тиша тисне на барабанні перетинки. Через тремор у руках не виходить піднести склянку води до пересохлого рота. Ковтаю краплю слини, аби хоч якось допомогти горлу, яке почало пекти. Гризу потріскану шкіру вуст. Здригаюсь, коли настінний годинник сповіщає про те, що спливли чергові шістдесят хвилин.

Повернувшись, Назар не поспішає сідати на свій стілець. Він підходить ближче, маючи намір взяти мене за руку. Відсахуюсь та ховаю долоні під стіл.