Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

як уже писав, колишній регент давно дивився на мене зизим оком, а тут виходило, що мав до того всі підстави. Складалося, що ніби я був винний у його падінні, і регент так собі й подумав, як тільки я замістив його на регентському місці. Він же став на місце моє і коли співав, то їв мене таким лютим поглядом, що мурашки пробігали мені по спині. Це мене турбувало, адже не бажав я нести зло ані в будь-якому вимірі; таке моє жадання може видатися на стороннє око химерним, однак було воно щире. Зрештою, я переконався ще в одному: не будь надмірно впевнений. Заповідь «не осуди» розуміють просто: не осуджуй, а я розумію її – щоб не осуджувати, не будь надмірно впевнений.

Коли ми закінчили спів, це було не на службі, а в час розучування, мене покликав священик нашої церкви, і я з полегшенням збіг по сходах униз. Ми перемовилися із отцем Василем про те і се, і я йому щиросердно оповів, що боюся колишнього регента. Більше того, був переконаний, що він чатує мене надворі, отож попросив отця Василя випустити мене через бічні двері. Той моє бажання задовольнив, я вислизнув із храму й подався бігцем на цвинтар, щоб регент не зміг мене переловити. Потім, скрадаючись, як злодій, я дістався до свого помешкання і тільки тут зміг вільніше дихнути і сяк-так заспокоїтися.

Ввечері я не пішов, як завжди, прогулятися, а сидів біля вікна у своєму покої, милувався західним сонцем і грою хлопчаків на вулиці. Сокотали кури, плив той заспокійливий настрій вечора, коли все вмиротворюється й лагідніє.

В такі хвилини добре віддатися розмислам про суть світу та життя і про пізнання себе, але я все ще нервував, все ще непокоївся. Тоді й побачив, що дорогою йдуть мої співподорожани, і що найдивніше – разом з моїм регентом. Очевидно, вони були підхмелені, бо ревли на всю пащеку й, хитаючись від тину до тину, йшли, обійнявшись, як кревні друзі, – я завмер уразившись.

– Він живе десь тут, – сказав регент, і я відступив у глибину хати так, щоб вони не помітили мене у вікні.

Назустріч їм трапилася молодиця, моя сусідка, і вони почали розпитуватися про мене. Тоді я більше не чекав, а вистрибнув у двері з другого боку хати й побіг у садок. Там я забився в кущі, і протремтів, аж доки не впала темрява. В хату йти боявся, тому тихцем виліз на горище і впав там на сіно, подумки молячи бога, щоб вороги мої мене не знайшли…

Отоді й приснився мені той чудний сон. Побачив, що по дорозі пливе качур, зелений і спокійний, лише більший од звичайного разів у десятеро. На качурі тому сидів рудий, аж червоний, шинкар, лише менший разів удесятеро. Він заклав у рот пальці й пронизливо свиснув. Тоді на той свист вийшли з глибини сірого мороку мої співподорожани з регентом – крізь їхні тіла просвічувалися дорога, західне сонце і зелений горб; я ж, як і ввечері, сидів у вікні, наче бевзь, і лупав по-безглуздому очима. Регент побачив мене і нахилився по грудку. Але грудку було кинуто п'яною рукою, вона вдарилась об сусідню шибку, і скло з брязкотом розсипалося по твердій, втоптаній землі.

– Онде та свиня! – сказав регент і кинув у мене ще однією грудкою. Я ж не міг і поворухнутися, я взагалі начебто не жив, отож і грудка пролетіла крізь мене, як через туман. Качур, на якому сидів рудий, крякнув, корчмар засунув червону бороду до рота, а тоді виплюнув і засміявся хрипким сміхом.

– Ти мені не заплатив за пиво, – сказав він.

– Немало завинив він і нам; – буркнув Семен, люто на мене позираючи.

– Ми прийшли судити тебе, вилупку, – крізь зуби мовив Іван.

– Розп'ясти його! – сказав регент.

– Але ж я нічого не зробив лихого, – ледве знайшовся на силі озватися я. – І в думках не клав супроти вас зла.

– Зло вже в тому, що ти існуєш. Зло – це ти! – сказали вони. – Зло в тому, що такий, як ти, може існувати.

– Чим же я завинив, люди добрі? – змолився я.

– Тим, що є, – сказали вони. – Ти несеш у собі зло, бо різнишся від нас. Лише за це тебе варто четвертувати.

– Але ж не правлю від вас, щоб були такі, як я. Вони засміялися.

– Ще чого бракувало! Щоб він правив! Подумайте, він осмілюється правити!

– Ховаєш у собі щось там, – один із співподорожан, Іван, ні, таки Семен, примружився й постукав себе по грудях. – Ану зазирнемо!

Вони кинулися до мене й витягли з вікна. Я не пручався. Лише сумно дивився, як догоряє на заході рожева тендітна хмарка. Над моєю головою заспівав раптом високий, чистий, трохи сталевий голос:

Ти куди пливеш, хмарко, неспокійна блукарко,

Чи шляхи виміряєш, а чи пристань шукаєш?

Але як закітвитись, ти не вмієш спинитись

І чи знайдеш в шуканні ти шляхи неоманні?..

Відчув, як чиясь рука пролізла мені в груди й пожадно нишпорила там.

– Щось знайшов? – спитав регент. – Ну, чого мовчиш?

– Таж нічого, – роздратовано відповів той, що шукав. – Обнишпорив усі куточки.

– Шукай іще! – крикнув регент. – Воно там мусить бути!

– Що воно? – запитав я.

– А те, що різнить тебе від нас, – сказав регент. Я засміявся.

– Даремна ваша праця, – мовив. – Бо його треба шукати не в моїх грудях, а у ваших…

– Стули писок! – гарикнув Семен і затопив мені щосили в лице.

Я впав навзнак і побачив, як небо з'їдає ту рожеву хмарку, про яку тільки-но співалося. Залишилися тільки руки, білі й тендітні, які тяглися до сонця, молячи в нього милості чи допомоги…

Не беруся казати твердо, люб'язний читальнику, сон то був чи напівмарення, як це буває в мене, коли збуджений, а може, в тому півмаренні я складав нову притчу до «Мудрості передвічної», але, прокинувшись, усе добре затямив і поспішив записати на папері, бо здалося мені – це ще один причинок до моєї драми…

Регент утомлено втер з чола піт і сів на лавку, його приятелі зморилися також. Я ж заліз назад до свого мешкання і в той час, коли вороги мої гаряче про щось радилися, зачинив вікно, позачиняв двері й позавішував шибки. В кімнаті споночіло, і я полегшено зітхнув. Запалив свічку, але тільки хотів викресати вогню до люльки, коли хтось узяв свічку й подав її мені.

– Хто тут? – запитав я.

Полум'я свічки спалахнуло, і я виразно побачив