Поліна, я на колінах! - Олександра Малінкова

Добре, що у ранкового знайомого краще з реакцією. Той смикає мене за руку подалі від узбіччя й затуляє собою, обійнявши. Вмить стає мокрий як литка від води.

- Дякую! - зніяковіло тихо промовляю, поглянувши йому в очі.

- Тримайся від мене подалі! - бурмоче самими губами. 

- Я запам’ятала з першого разу!

- На твоєму місці, краще б обирав коханців, чи пригадував би зараз кому відмовив. - стурбовано переводить погляд на автівку яка щезає за рогом.

- Добре, що ви не на моєму місці. А щодо коханця, ніколи не пізно! Ще встигнете обрати, не втрачайте надію!

- Серйозно? - його брови сходяться на переніссі.

Нарешті розуміє, що ще й досі тримає мене, відпускає. 

- Твою ж! - стягує вологу й брудну чергову сорочку з себе.

- Перепрошую! - тихо ціджу.

- Вже краще! - в його сірих очах починають грати бісики. 

Все-таки досягнув своєї мети - витягнув з мене вибачення. От же ж!

Добре, що нарешті водій таксі знайшовся й блимнув фарами. Швиденько замельтешила у тому напрямку, озираючись на “рятівника”. Досі стоїть на місці, тримає в руках сорочку й дивиться мені вслід. 

Дивний він якийсь. Кремезний в порівнянні зі мною. А ще, наче пропалює наскрізь своїм поглядом з під густих чорних брів.