І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

— Але ж якось мусив здійснюватися цей взаємозв'язок між пастором Нійтманом у Нествіку й могилою О'Дейвена у Берліні. Не через церковне управління, це безперечно. І не через фрау Келлер, як вона заповнює. Отже, залишається сам Нійтман.

— А чому б і ні? Зрештою, він протягом двадцяти років регулярно пересилав гроші на догляд за могилою. Власні гроші, як ми тепер знаємо. Коли він прибув у Берлін наприкінці березня сорок п'ятого року, могила вже була. Може, що пе впорядкована як слід, але вже була. І, видно, він мав особисті підстави взяти на себе клопоти по її догляду. Через ті самі особисті підстави він нічого не сказав про це фрау Келлер і зберігав таємницю аж до смерті.

— Амінь, — сказав на це Манфред Госс.

— Що, вам не до вподоби?

— Було б до вподоби, якби знаття, що фрау Келлер сказала правду.

— Навіщо ж їй брехати?

— Звісно, адже вона ангел милосердя із Нествіка. Але не казати правду — не завжди означав брехати. Вона може помилятись, може бути неправильно поінформованою. Де вона була в лютому сорок п'ятого року?

— Я вже сказав, що не називав їй жодних подробиць. Сказав тільки прізвище й рік смерті, як він написаний на надмогильнику. Чи не знали ви Стюарта Джеймса О'Дейвена, похованого в Берліні у сорок п'ятому році? Лише в такому взаємозв'язку ми іноді заводили розмову про те, що вона пережила. У мене склалось враження, що їй тоді довелося зазнати чимало лиха. Біженство і все пов'язане з ним. Вона з великою вдячністю не раз наголошувала на тому, як пастор Нійтман прийняв її у Нествіку, твердить, що він для неї важив дуже багато. А в шістдесят п'ятому помер… від рака шлунка… Помирав важко… Це мені відомо…

Останнє речення він сказав дуже тихо. Манфред Госс мовчав. Він знав, що Гайнсен думав зараз не лише про жінку в Нествіку, а й про свою матір, яка півроку тому померла від такої самої хвороби. Він важко переживав втрату, але майже ніколи про це не говорив. Взагалі між ним і Госсом взаємини були не абсолютно довірливі. Попри всю щирість та простоту у їхніх стосунках, Гайнсен завжди тримав себе на певній віддалі. Госс поважав це, така поведінка загалом навіть імпонувала йому. Розмови, якщо вони не торкалися служби, були досить скупі. Гайнсен, як правило, не любив говорити про речі, що не стосувалися справи.

Сутеніло. Небо стало темно-сизе, хмари збилися докупи. Госс із Гайнсепом вийшли з машини й пішли по Фрідріхштрассе до вокзалу. В обличчя їм дихнув сильний вітер і полетів далі, здіймаючи клуби пилюки й гойдаючи чайок на Шпре.

На кладовищі було людно. У неділю до могил завжди приходить багато людей, незважаючи навіть на негоду, як, приміром, цього жовтневого дня. Капітан Госс і професор Майнк нічим не привертали до себе уваги. Вони стояли перед могилою О'Дейвена, яка знову була впорядкована, стояли мовчки перед надмогильником з написом: Solus De da anam.

Гайнц Майнк не міг нічого збагнути, не хотів вірити, коли, повернувшись із Мюнхена, дізнався про останні події. — Це ж просто парадоксально, — сказав він офіцерам. –

Професор Мейволд дійшов того ж висновку, що й наш інститут, і відмовився від своїх попередніх припущень. Стюарт Джеймс О'Дейвен загинув у тридцять сьомому році в Іспанії. Ніхто більше не брав під сумнів цей факт. Ніхто. І ось могила… Це прізвище… Щось тут наплутано, очевидно, або це якась помилка, не знаю.

Капітан Госс погодився з його зауваженням і про всяк випадок узяв на озброєння. Для самооборони, так би мовити. Щоб було за що зачепитися. Бо звідки ж підступитися, як не від таких ось фактів?

Факт номер один — загиблий в Іспанії. Факт номер два — небіжчик у цій могилі. Факти взаємовиключні, якщо йдеться про одну й ту саму людину. Отже, один із фактів неправильний, фікція, обман або помилка. І котрий же?

Цього дня Госса особливо зацікавив ірландський професор. Саме те, що Майнк назвав його «попередніми припущеннями». Як конкретно звучала гіпотеза Мейволда? Госс хотів знати це достеменно.

Майнк запросив капітана до себе додому показати листи. Але перед цим професор запропонував відвідати Староміське кладовище…

Обстеження на могилі були закінчені. Після обіду будуть перші висновки експертів. Майор Лауренцен призначив нараду. На ній має виступити й Госс.

Професор Майнк тільки й сказав про цю недільну пригоду:

— У нас, зрештою, одна мета. Мене дуже хвилює доля цього О'Дейвена. — У погляді його читалася безпорадність.

Вони пішли назад до паркового майдану, де стояв службовий автомобіль. Дорогою розмовляли мало, аби не мовчати.

Професор займав будиночок у Грюнау. Коли вони ступили в сад, їм назустріч вийшла вся родина Майнка. Усе було дуже просто, і це сподобалося Госсові.

— Що зволите, товаришу капітан: кава, сік чи поснідаємо?..

Кава. На веранді. Серед, мабуть, двохсот альпійських фіалок. А може, їх було лиш сорок вісім. Госс бачив фіалки скрізь. Гордість господині. Вона запропонувала йому цибулини для розсади.

— Ми про це поговоримо згодом, — запевнив її капітан. — Неодмінно.

Робочий кабінет Майнка, куди вони обидва нарешті найшли, скидався на кімнату на горищі — маленький, вузький, зате з високими навскісними стінами, без будь-яких прикрас, усе аж надто скромне.

— Знаєте, я не можу терпіти, коли щось відвертає увагу, — пояснив Майнк. — Мені найкраще працюється, коли я бачу перед собою голу стіну. Навіть шпалери з усякими кружечками й плямами — і ті заважають. Дах, стіл, стілець, лампа — що ще треба?

— Ого, скільки книжок!..

Госс аж отетерів. Унизу — альпійські фіалки, а тут — книжки, книжки. Книжки на полицях, біля полиць, на підлозі, на канапі, на письмовому столі, книжки й на… Він глянув на стелю. Ні, там нема…

Очі у Майнка світилися.