Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Я згадав, як вештався маєтком зі сходу на захід, лише б змусити її чекати, і нічого на це не відповів. Один із молодших псів прокинувся і лизнув мені руку. Я потріпав його за вуха, щоб хоч якось відволіктися.

— Сікомб розповів мені, скільки всього ви зробили, і скільки справ ще попереду, — сказала вона. — Я не хочу завдавати вам труднощів своїм раптовим візитом. Я сама знайду чим зайнятися, до того ж, із превеликим задоволенням. Вам не треба відкладати через мене свої плани на завтра. Я хочу сказати тільки одне — подякувати вам, Філіпе, за те, що дозволили приїхати. Впевнена, вам було нелегко.

Вона підвелась і підійшла до вікна, щоб запнути завіси. У шибки стукотів дощ. Мабуть, треба було зробити це самому, я не здогадався. Незграбно встав, та все одно було вже пізно. Вона повернулася до каміна й ми знову сіли.

— Коли я під’їжджала парком до будинку, і біля входу мене зустрів Сікомб, я почувалася так дивно. Я стільки разів робила це, фантазуючи. Усе було саме так, як я собі уявляла. Вестибюль, бібліотека, картини на стінах. Коли карета під’їхала до дверей, годинник пробив четверту; я навіть заздалегідь знала, як він звучатиме.

Я знову почав тріпати вуха цуценяти. На неї не дивився.

— Вечорами у Флоренції, — сказала вона, — минулого літа й зими, до того, як Емброуз захворів, ми часто говорили про поїздку додому. Він розповідав мені про сади, про ліси і про доріжку до моря. Ми завжди планували їхати тим самим маршрутом, яким сюди дісталась я, тому я його, власне, і обрала. До Генуї, а звідти в Плімут. А потім каретою з Веллінґтоном додому. Було дуже мило з вашого боку прислати його, ви ніби знали, чого мені хочеться.

Я почувався дурнем, та все ж знайшов необхідні слова.

— Боюся, дорога видалася дуже важкою, — сказав я. — Сікомб повідомив мене, що ви змушені були зупинитись у коваля, щоб підкувати одного з коней. Мені шкода, що так сталося.

— Нічого страшного, — сказала вона, — мені сподобалось, я посиділа біля вогнища, поспостерігала за роботою, поспілкувалася з Веллінґтоном.

Тепер вона поводилася більш розкуто. Перша нервовість минула, якщо взагалі була. Не можу сказати. Якщо хтось і відчував якусь провину, це був я: я почувався великим та незграбним у такій маленькій кімнаті, і здавалося, що стілець, на якому я сидів, призначався для гнома. Ніщо не здатне так стерти невимушеність, як незручна поза. Я переймався, який маю вигляд в її очах, згорбившись на тому жахливому маленькому стільці, незграбно підібгавши під нього свої великі ноги, а довгі руки звісивши з боків.

— Веллінґтон показав мені в’їзд до маєтку містера Кендала, — сказала вона, — і на якусь мить я подумала, що було б правильно і ввічливо заїхати та висловити йому моє шанування. Та було пізно, і коні вже далеко заїхали, та й егоїстично з мого боку було б затримуватися по дорозі… сюди.

На мить вона зупинилася, перш ніж сказати «сюди», і мені здалося, що вона спершу хотіла сказати «додому», та вчасно виправилася.

— Емброуз так детально все мені описував, — вела вона далі, — від вестибюлю до кожної кімнати в домі. Він навіть робив для мене ескізи, тому сьогодні, гадаю, я могла б знайти шлях із зав’язаними очима.

На хвильку вона змовкла, а потім сказала:

— Ви вчинили вкрай проникливо, відвівши мені ці кімнати. Саме їх ми планували використовувати, якби повернулися разом. Емброуз завжди хотів, щоб ви зайняли його кімнату, і Сікомб розповів мені, що ви перемістилися саме в неї. Емброуз був би задоволений.

— Сподіваюся, вам тут зручно, — сказав я. — Тут ніхто не жив із часів жінки, яку звали тіткою Фібі.

— Тітка Фібі страждала від кохання до вікарія і поїхала в Торнбридж лікувати розбите серце, — сказала вона, — та так і не змогла розлюбити. Там тітка Фібі підхопила застуду, з якою прожила наступні двадцять років. Ви ніколи не чули цієї історії?

— Ні, — відповів я, і потайки поглянув на неї. Вона дивилася на вогонь, усміхаючись, мабуть, від думки про тітку Фібі. Вона стиснула руки на колінах перед собою. Ніколи раніше я не бачив у дорослої людини таких маленьких рук. Її руки були дуже тонкі, дуже вузькі, немов руки людини з портрета старого майстра, який він так і не закінчив.

— Тож, — сказав я, — що сталося з тіткою Фібі?

— Застуда минула аж за двадцять п’ять років, після знайомства з іншим вікарієм. Та на той час тітці Фібі виповнилося сорок п’ять, і серце її вже не було таким тендітним. За другого вікарія вона вийшла заміж.

— І шлюб був успішний?

— Ні, — сказала моя кузина Рейчел, — вона померла у першу шлюбну ніч — від шоку.

Рейчел повернулась і поглянула на мене, її вуста злегка ворушилися, та очі лишалися серйозними, і раптом я уявив Емброуза, який розповідає цю історію, так, як він це, скоріше за все, й робив — скрутившись у кріслі, плечі трясуться, у той час як вона дивиться на нього знизу вгору, от саме так, стримуючи сміх. Я нічого не міг із собою вдіяти. Я всміхнувся кузині Рейчел, в її очах щось промайнуло, і вона усміхнулась у відповідь.

— Гадаю, ви щойно все це вигадали, — сказав я, раптом пошкодувавши про свою усмішку.

— Нічого подібного, — сказала вона. — Сікомб має пам’ятати цю історію. Запитайте в нього.

Я похитав головою.

— На його думку, це негоже. Тим більше, його глибоко обурить саме лише припущення, що таку історію я міг почути від вас. Забув запитати — він приніс вам щось поїсти?

— Так. Тарілку супу, крильце курчати й нирки зі спеціями. Усе було дуже смачно.

— Ви, звісно ж, розумієте, що в домі немає служниць? Нікому прислуговувати вам, вішати ваші сукні, хіба Артур із Джоном, які набиратимуть для вас ванну?

— Просто чудово. Жінки бувають такі балакучі. А щодо моїх суконь, жалоба має лиш один колір. Я привезла із собою тільки ось цю, і ще одну. У мене є міцні туфлі для прогулянок садом.

— Якщо так дощитиме й завтра, вам доведеться залишитись у будинку, — сказав я. — В бібліотеці достатньо книжок. Сам я багато не читаю, та ви точно знайдете щось собі до смаку.

Її губи знову заворушились, і вона серйозно на мене поглянула.

— Я можу взятися за полірування срібла, — сказала вона. — Не думала, що у вас його так багато. Емброуз часто говорив, що воно пліснявіє