Асистент - Тесс Геррітсен
І жертвами собі він теж обирав білих комірців.
У неї вже в очах мерехтіло від перетинів бостонських вулиць, але вона вперто сиділа перед картою і не йшла спати. Через крайнє виснаження її огорнув якийсь туман. Сотні деталей мішалися в голові. Ріццолі думала про свіжу сперму в трупі, який розкладався. Про скелетоподібні безіменні рештки. Про волокна з темно-синього килима. Про вбивцю, який приніс на собі волосину попередньої жертви. Про електрошокер, ніж для полювання і складену нічну сорочку.
І про Гебріела Діна. Що в усьому цьому забули федерали?
Ріццолі схилила голову на руки, почуваючись так, наче ось-ось вибухне від усієї цієї інформації. Вона хотіла вести цю справу. Навіть наполягала на цьому. А тепер знемагала під тягарем. Утома не давала змоги мислити, а збудження відганяло сон геть. Вона вже подумала, чи не так настає нервовий зрив, а тоді безжально відігнала цю думку. Джейн Ріццолі ніколи не дозволила б собі бути такою безхребетною, щоб піддатися нервовому зриву. На роботі їй траплялося переслідувати злочинця по дахах, вибивати двері й боротися за власне життя в темному підвалі.
А ще вона вбила людину.
Але вона ще ніколи не почувалася такою близькою до того, щоб зірватися.
«В’язнична медсестра грубо накладає джґут на мою праву руку, наче в неї не латекс, а ґумочка для волосся. Мені неприємно, вона проходить по руці проти росту волосся, але їй байдуже. Для неї я лише черговий симулянт, який підняв її з ліжка і порушив зазвичай позбавлений подій режим чергування у в’язничній клініці. Медсестра вже немолода, принаймні з вигляду. У неї опухлі повіки й вищипані брови-ниточки. Її дихання пахне сном і сигаретами. Але це жінка, і я дивлюся на обвислу шкіру її шиї, коли вона схиляється над моєю рукою, щоб знайти підходящу вену. Ось сонна артерія, в якій пульсує яскраво-червона кров, а ось, поруч, яремна вена, в якій нуртує темніший потік. Я добре обізнаний з будовою жіночої шиї, і цю теж роздивляюся, хоч вона й неприваблива.
Латеральна підшкірна вена на моїй руці вже напнулася, і медсестра задоволено щось мимрить. Вона розпаковує змащений спиртом тампон і проводить по моїй шкірі. Це недбалий лінивий жест — звичка, не більше. Професійний медик мав би працювати по-іншому.
— Зараз буде боляче, — попереджає медсестра.
Коли вона встромляє голку в мою шкіру, я не здригаюся. Вона потрапляє прямо у вену, і кров стримить у пробірку-вакутейнер[12]із червоним ковпачком. Я тисячі разів працював із чужою кров’ю, але зі своєю — ніколи, тому зацікавлено подивляю на неї, зауважуючи, що вона густа й темна, кольору стиглої вишні.
Пробірка майже повна. Медсестра від’єднує її та чіпляє до голки іншу. Ця пробірка — із пурпуровим ковпачком. Це для розгорнутого аналізу крові. Коли інша пробірка також наповнюється, медсестра витягує голку з моєї вени, знімає джґут і притискає ватку до місця уколу.
— Тримайте, — наказує вона.
Я безпорадно побрязкую наручником на лівому зап’ясті, прикованому до спинки ліжка.
— Не можу, — розбито кажу я.
— Господи! — зітхає медсестра.
Жодного співчуття, лише роздратування. Бувають люди, які зневажають слабких, і вона саме із цієї породи. Якби дати їй абсолютну владу над вразливими людьми, вона легко могла б перетворитися на таких само чудовиськ, які катували євреїв у концентраційних таборах. Під білим халатом з іменним бейджем, під словами «дипломована медсестра» ховається жорстокість.
— Потримайте, — каже жінка, зиркнувши на охоронця.
Той нерішуче притискає пальці до ватки. Торкатися мене він не хоче, але не тому, що боїться насильства з мого боку. Я завжди поводився добре і ввічливо. Зразковий в’язень. Ніхто з охоронців мене не боїться. Що його тривожить, то це моя кров. Він бачить, як червоне просочується крізь ватку, і уявляє собі, як усілякі кошмарні мікроби пристають до його пальців. Коли медсестра розкриває пакет із перев’язувальним матеріалом і фіксує ватку на місці, охоронець полегшено зітхає. Він одразу ж іде до раковини й миє руки з милом. Мені аж смішно, що він так боїться звичайнісінької крові. Але замість розреготатись, я лежу на ліжку і не рухаюся, зігнувши коліна й заплющивши очі. Інколи в мене виривається тихий стогін болю.
Медсестра виходить із моїми аналізами крові, а охоронець, ретельно вимивши руки, сідає поруч на стільці.
І чекає.
Здається, що в цій холодній стерильній палаті минають цілі години. Від медсестри нічого не чути, ніби вона лишила нас і забула. Охоронець совається на стільці, розмірковуючи, чого вона так довго.
А я знаю.
Тепер прилади уже завершили опрацьовувати мою кров. Медсестра тримає результати в руках. Вона спантеличена показниками. Усі підозри про симуляцію зникли геть. Вона бачить докази. На папірці надруковано, що в моєму тілі вирує небезпечне запалення. Що мої скарги на біль у животі правдиві. Вона оглянула мій живіт, переконалася, що в мене посмикуються м’язи. Чула, як я стогнав від її дотику. І все одно не дуже вірила в симптоми. Надто довго вона була медсестрою у в’язниці. Досвід зробив її недовірливою до скарг в’язнів. У її очах ми всі — симулянти й пройдисвіти, а всі наші симптоми — просто спосіб видурити чергову дозу.
Однак із лабораторії надходять об’єктивні результати. Кров уміщують в апарат, який підраховує всі показники. І медсестра не може не зважати на величезний рівень білих кров’яних клітин. Отже, вона зараз на телефоні, радиться з лікарем: “У мене тут в’язень із сильним болем у череві. Кишковий шум чути, однак його живіт м’який у правому нижньому секторі. І мене дуже непокоять його аналізи крові…”
Розчиняються двері, і я чую,
