Асистент - Тесс Геррітсен

Лише Корсак зі своєю звичною безпардонністю насмілився втрутитися.

— Даруйте, детективе Ріццолі, — сказав він. — Що це за чоловік?

— Агент ФБР, — відповіла вона, не відводячи погляду від Діна.

— А чи міг би мені хтось пояснити, коли ця справа встигла потрапити під федеральну юрисдикцію?

— Не встигла, — сказала Ріццолі. — І агент Дін уже збирається йти. Хто його проведе?

Вони з Діном дивилися в очі одне одному. Потім він віддав їй честь, мовчки визнаючи, що програв цей раунд.

— Я сам зможу знайти дорогу.

І з цими словами він розвернувся й пішов назад до поля для гольфу.

— Що вони собі думають, ці фебеерівці? — уголос міркував Корсак. — Вічно мають себе за королів. Навіщо Бюро сюди поткнулося?

— Якби ж я знала, — відповіла Ріццолі, вдивляючись у хащу, до якої зайшов Гебріел Дін, і проводжаючи поглядом його сіру постать, ледь видиму в сутінках.

Лейтенант Маркетт прибув за півгодини.

Зазвичай Ріццолі анітрохи не подобалася присутність старших за званням. Вона не любила, коли вищий за ранґом офіцер стояв над душею під час роботи. Однак Маркетт не втручався. Він просто зупинився посеред дерев, мовчки оцінюючи ситуацію.

— Лейтенанте, — покликала його Ріццолі.

— Ріццолі, — коротко кивнув він їй.

— Що тут знадобилося федералам? Вони прислали агента й вимагають повного доступу до перебігу розслідування.

— Так, запит пройшов через комісаріат.

Отже, все було узгоджено вище…

Ріццолі дивилась, як команда експертів спаковує свої інструменти й повертається до фургона. Усе це відбувалося на території Бостона, однак тут, у темному закутку парку, вона почувалася самотньо, ніби в справжній лісовій хащі. Вітер жбурляв листя і розносив запах гнилизни. Між деревами Ріццолі бачила вогник: Баррі Фрост присвічував собі ліхтариком, знімаючи з дерев стрічку, прибираючи всі сліди того, що тут побувала поліція. Починаючи з сьогоднішнього вечора, вони мали організувати засідки. Жага відчути запах плоті, що розкладається, могла привести убивцю назад у цей безлюдний парк, до тихої хащі.

— Отже, я не маю вибору? — запитала вона. — Мені доведеться співпрацювати з агентом Діном?

— Я запевнив комісаріат у тому, що ми готові співпрацювати.

— Чому Бюро зацікавилося цією справою?

— А в Діна ви не запитували?

— Це однаково, що з отим деревом говорити. Жодної відповіді. Я від цього не в захваті. Ми повинні все йому розповідати, а він ні чорта нам не зобов’язаний казати.

— Може, у вас просто неправильний підхід до нього.

Черговий закид — наче змащена отрутою стріла, яка встромилася в її тіло. Вона зрозуміла невисловлене вголос: «Ти б на себе подивилася, Ріццолі! Ти всіх чоловіків доводиш до сказу».

— А ви зустрічалися особисто з агентом Діном? — запитала вона.

— Ні.

— Пощастило вам, — саркастично розсміялася вона.

— Слухайте, я спробую щось розвідати. А ви просто постарайтеся працювати з ним, гаразд?

— А я хіба не працювала?

— Судячи з телефонної розмови, ні. Я чув, що ви його вигнали з місця знахідки. Хіба це співпраця?

— Він поставив під сумнів мій авторитет. Я мала дещо прояснити одразу ж. Справу веду я. Так чи ні?

— Так, — помовчавши, визнав він.

— Я сподіваюся, що агент Дін також це зрозуміє.

— Я про це подбаю.

Маркетт обернувся і подивився на хащу.

— Отже, маємо два тіла. Обидва жіночі?

— Судячи з пасом волосся й розміру скелетних кісток, друге тіло жіноче. М’яких тканин майже не залишилося. Тіло постраждало від птахів і тварин, але явної причини смерті не видно.

— Ви впевнені, що в тій хащі більше немає трупів?

— Собаки нічого не знайшли.

— Дякувати Богу, — зітхнув Маркетт.

У Ріццолі завібрував пейджер. Вона впізнала номер на дисплеї. Відділ медичної експертизи.

— Точнісінько як минулого літа, — тихо промовив Маркетт, не відводячи погляду від хащі. — Якраз о цій порі почав убивати Хірург.

— Спека, — сказала Ріццолі, дістаючи мобільний. — Вона пробуджує чудовиськ.

6

« На моїй долоні лежить свобода.

Вона має форму крихітного білого п’ятикутника. На одному боці витиснено MSD 97. Чотири міліграми декадрону. П’ятикутник — гарнесенька форма для таблетки. Вона особлива, не те що ці нудні диски чи торпедоподібні капсули. Такий задум свідчить про сплеск уяви, іскру фантазії. Мабуть, маркетологи з “Мерк і Ко” сиділи за круглим столом у залі для нарад і запитували одне одного: “Як забезпечити миттєву впізнаваність нашої таблетки?” І в результаті вони зупинилися на цьому дизайні. П’ятикутник лежить на моїй долоні, наче крихітний діамант. Я беріг цю таблетку. Ховав у дірочці в матраці, чекаючи вдалого моменту, щоб випробувати її чарівну силу.

Я чекав знаку.

Тепер сиджу, скорчившись на ліжку у своїй камері, з книжкою на колінах. Камера бачить лише сумлінного читача. Обкладинка повного зібрання творів Вільяма Шекспіра надійно захищає від неї мою руку і те, що я тримаю.

Внизу, на дні ями у спільній залі, волає телевізійна реклама. По столу для пінґ-понґу, постукуючи, вистрибує м’ячик. Ще один захопливий вечір у в’язничному блоці В. За годину пристрій внутрішнього зв’язку скаже, що час відходити до сну. Від металевих сходинок відлунюватимуть кроки — люди полізуть наверх до своїх камер. Тут командує переговорний пристрій, і кожен пацюк, підкоряючись йому, слухняно зайде до своєї клітки. У наглядацькій вишці на комп’ютері введено команду, і всі двері камер одночасно замкнуть пацюків на ніч.

Я горблюся, схилившись над книжкою, ніби літери надто дрібні, й страшенно уважно вдивляюся в текст “Дванадцятої ночі”: “Дія третя, сцена третя. Вулиця. Входять Себастьян і Антоніо…”

Тут нема на що дивитися, друзі мої. Просто сидить собі чоловік на своєму ліжку і