Українська література » » Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

---
Читаємо онлайн Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха
закурилося, знаєте…

— Вам скільки? — Левченко підніс сірника.

— Буде шістдесят один.

— Добре виглядаєте.

— Ой, товаришу старший лейтенант, обійдуся без зайвих компліментів. Я не благородна дівиця — раз. Чудово розумію, як зберігаються люди й організми у війну — два. Ще з громадянської пам'ятаю.

— Були на фронті? В кого?

— Не потрапив. Але військове становище чіпає всіх. Війна, молодий чоловіче, не проходить повз вас, навіть коли ви захотіли пересидіти важкі часи в підземному бункері. Власне, раз ви полізли в цей бункер ховатися від бомб, значить, збройний конфлікт вас уже торкнувся.

Левченко збив попіл собі під ноги. Нещерет, роззирнувшись, знайшов поруч трохи вигнутий череп'яний шматочок. Акуратно постукав по ньому краєчком цигарки, яку стискав між середнім та вказівним пальцями правиці, наче затис ножицями.

— Аби ми весь час лише псували легені нікотином, Андрійчику, мене б як лікаря все вдовольнило. Рак легенів тепер вилікувати простіше, ніж пришити людині руку, ногу, а то й голову. І досить про це, я вас слухаю.

Говорячи так, Антон Савич тупцяв, пересунувшись трохи в бік. Це теж була манера, до якої Андрій уже звик. Від стояння на одному місці в нього швидко терпнули ноги, тож у такий спосіб лікар боровся із прикрим явищем.

Левченко знову струсив попіл.

— Ви б лишили ту затію.

— Ви про що?

— Партизаните з Поліною, я ж бачу. Чисто свати… Дівчині може й не хочеться…

— Для цього ви мене розшукували? Несерйозно, товаришу Левченко, ох, несерйозно!

— То я так, до слова. Мені зараз не до стосунків із дівчатами. Хай навіть вони такі гідні в усіх відношеннях, як ваша… наша… Люба, коротше кажучи. Якщо вам справді нема чого робити, крім як влаштовувати чуже особисте життя, про своє потурбуйтесь. Стефанівна он до когось дихає уривчасто…

— Я вас слухаю.

З тону доктора Левченко зрозумів: тему слід поміняти. Але Андрій поки не придумав, як почати. Тому й тягнув час, заговорюючи й подумки добираючи потрібні слова. Надто дивним виглядало те, що він збирався розказати Нещеретові. Аби ще взяти зайву хвилину на остаточні роздуми, розправився з папіросою фінальним, третім затягом, кинув бичок під ноги, роздушив підошвою.

— Так, пора до справ.

Андрій сам не зрозумів, що змусило його озирнутися, при цьому мимоволі глянув на кружальце повного місяця, котрий поволі набирав сили з настанням ночі.

— До справ, — повторив він, і, махнувши рукою, вирішивши більше не шукати потрібних та правильних фраз, мовив: — Мені тут розказали під великим секретом…

— Що?

— Зараз… З чого б почати… З кінця почну. Ми ж із вами не хочемо паніки в Сатанові? Люди тут і так налякані, вовками в тому числі… Чи вовком, він може бути один… Крім мене й того чоловіка в Кам'янці про це не знатиме більше ніхто. Поки я сам не розберуся, в чому тут капкан. Ви ж, здається, якийсь там професор?

— Я міг стати доктором медичних наук перед війною, — це прозвучало водночас гордо й виклично. — Вас зацікавили подробиці моєї кар'єри вченого?

— Інше мене цікавить, — Левченко взяв ще одну папіросу, замислено постукав гільзою об кришку коробки, тоді рішуче поклав назад. — Добре. Те, що я скажу, повинно лишитися між нами. Прохання, наказ — сприймайте, як хочете.

— Тоді краще прохання.

— Хай, — легко погодився Андрій. — Значить, штука в нас така. З кінця весни, ось уже, рахуйте, четвертий місяць, хижаки, ймовірніше за все — вовки, нападають на людей та загризають їх. Коли це сталося востаннє, був іще живий Тищенко. Йому подзвонили з області. Розпорядилися доправити в тамтешній морг хоча б одну жертву. Хтось там аж із Києва приїхав чи прислали якогось грамотного, я не вникав. Суть справи мені пояснив сам Тищенко, буквально за день до загибелі. Все починає відновлюватися й працювати, повертається з евакуації різна інститутська професура. Ніби біологи чи зоологи, не скажу зараз точно, звернули увагу на наш випадок, із хижаками. Пояснили так: улітку звірі не бігають голодними зграями. Навіть один звір уникатиме людей, бо влітку хижакам є, що жерти. Звідси висновок: часті випадки нападів означають — у нашій окрузі завівся скажений вовк.

— Я підозрював, — спокійно відповів Нещерет, акуратно роздушуючи свій недопалок об черепушку. — І, здається, намагався щось подібне озвучити раніше, коли все почалося.

— Ага, пам'ятаю. Тільки тоді Тищенко відмахувався від вас, бо правда не до вовків. Після того дзвінка теж відмахнувся, звелів мені доставити труп вдови Перепелиці в область. Її саме збиралися ховати, так начальник ще сказав — одним похороном менше. Чи пожартував, чи щось таке… Не суть. Я відвіз тіло й забув про це. А тепер ось був по справах у Кам'янці, вже як виконуючий обов'язки начміла… Зустрів того чоловіка, значитця, якому загризену Перепелицю передав, так би мовити, за описом. Я по своїх справах їздив, у нас же тут банда шурує…

— Андрію, ви ж не про банду мені збираєтесь розказати.

— Вірно. Я сам не втямив, Савичу, до чого веду. Не вкладається в голові. Ні в мене, ні в того чоловіка з Києва. Він, виявляється, досі там сидить, щось вивчає. Тобто, вже не сидить, поїхав. Я застав його з чемоданом, управа машину йому виділила, до станції докинути, на поїзд. Впізнав мене. Каже: хотів Тищенку якось дзвонити, може, навіть приїхати сюди, до нас. А його вбили, виявляється.

Тут Левченко примружився, намагаючись максимально чітко й точно передати зміст розмови. Досі не вірилося, що відбулася вона сьогодні по обіді. Нещерет терпляче мовчав, далі тупцяв, уже ставши до Андрія з іншого боку.

— Не знав той чоловік, кому доповісти, — повів далі. — Дуже свербіло. Признався — не може з цим усім спати нормально. І порадитися толком нема з ким. У Києві, казав, піде по інстанціях. Чи взагалі в Москву доведеться їхати… Якщо в столиці є до таких історій діло.

Андрій далі відтягував момент істини. Те, заради чого шукав доктора цілий вечір, сказати ніяк не наважувався, аби не виглядати смішним. Нещерет помітив це.

— Досить ходити кругами, Андрію.

І то так.

Досить.

— Той чоловік, забув уже, як його звати, досліджував рану. Укус. Горло пошматоване, та ви теж бачили. Не розбереш відразу, як рвали, один звір чи кілька. Але слина залишилася. Частки слини.

Тепер Левченко знову витяг папіросу, вставив до рота, прикурив, наче

Відгуки про книгу Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: