Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук

Але ця думка чомусь не принесла Юркові задоволення… Перед, очима стояли чоловік у брудному домотканому одязі, білявий замурзаний хлопчик з розумними очима – маленька частка його народу, якому вони начебто несуть визволення і який чомусь не приймає їх…

Чому? Певно, господар з його вузлуватими від роботи руками знає, що Муха не віддасть йому жодного із своїх двадцяти моргів, навпаки, з задоволенням прибере до рук і його піщаний морг – то хто ж тоді друг, а хто ворог?

Юрко так і не розв'язав для себе цього питання, пробирався за Мухою в густих чагарниках, і віти боляче стьобали його по обличчю.

Чорний «опель-адмірал» швидко мчав по шосе, й гума повискувала на поворотах. Іполитов сидів на шкіряному задньому сидінні, поруч нього напівлежав його новий наставник штурмбанфюрер СС Краусс. Іполитову хотілося також вільно відкинутися на спинку сидіння і недбало простягнути ноги, але сидів напружено, вчепившись руками за переднє сидіння, і визирав у вікно, стежачи за дорогою. Від Берліна від'їхали вже понад двадцять кілометрів, нараз машина притишила швидкість і повернула на бічну дорогу: також асфальтова стрічка, проте вужча, і ліс ближче приступив до неї.

Іполитов не знав, куди вони їдуть, – товариський Краусс із задоволенням розмовляв про дівчат і ресторан, але – замикався в собі, коли йшлося про справи. Мав точно визначені інстанції: чим менше знатимуть поки що Іполитов та всі навколо про характер завдання – тим краще. Секрет перестає бути секретом, якщо про нього знатимуть більше трьох осіб.

А коли ще й жінка…

Жінок Краусс не цурався, вважав себе одним із знавців та поцінувачів прекрасної половини роду людського, однак всі його дівчата чомусь були схожі одна на одну: грудасті, біляві, з добре розвинутими стегнами.

– Чим більше матимуть дівчата, – полюбляв жартувати Краусс, – тим більше віддадуть, тут вони, вже нікуди не дінуться, та й взагалі, кому охота обіймати кістки?

Іполитов у глибині душі поділяв шефові уподобання, йому також подобалися дівчата в тілі, й тому, коли.постало питання про так звану подругу життя для нього, одразу згадав Ліду Сулову. Груди в Ліди, либонь, більші, ніж у берлінських крауссівських Кетхен і Гретхен, але тугі й високі, все інше, як кажуть, на місці. Найголовніше ж – зовсім своя, більшовиків ненавидить не менше, ніж він сам, хоробра, вміє стріляти й взагалі кебети не позичати.

Але Ліду ще не привезли до Берліна, вона прибуде завтра чи післязавтра, і цим слід скористатися: Краусс казав, що сьогодні в них зустріч із зовсім новими дівчатами, не в ресторані, а в інтимній компанії, про все вже домовлено, й красуні чекають на них.

За ці дні Іполитов і справді повірив у своє виняткове становище й аніскілечки не сумнівався, що все так і лишиться навічно. Німці – нація практична, даремно нічого не роблять і нічого не дають, але розкішний «опель-адмірал» із шкіряними сидіннями й не менш розкішні красуні – тільки задаток, скоро він стане одним із героїв рейху, а героїв слід і шанувати, і дбати про них.

Правда, десь далеко, в глибині, точив хробачок, він постійно нагадував про себе, хоч як Іполитов не глушив його пиятикою в ресторанах. Бо знав: одна справа йоржитися тут і зовсім інша – там, за лінією фронту.

Але сподівався на щасливий випадок, на свою кмітливість, на збіг обставин, біс його зна на що, на бога чи чорта, на обох разом, – зрештою, намагався не думати про це й жити сьогоднішнім днем.

Ліс розступився, й дорогу попереду перегородив шлагбаум. Похмурий унтерштурмфюрер перевірив документи. За шлагбаумом тягнувся високий бетонний паркан з колючим дротом нагорі – розчинилися залізні ворота, і «опель-адмірал» заїхав у них.

Відразу за ворітьми починалася довга сіра будівля, фактично кам'яний барак з вузькими заґратованими вікнами, казенний і неоковирний, як усі бараки в світі. – Іполитов, не поспішаючи, виліз з машини. Намагався копіювати Краусса й робив усе солідно й неквапливо, як людина, котра знає свою вагу, усвідомлює становище й воліє, щоб оточуючі віддавали їй належне.

Майор у формі технічних військ привітав їх, точніше, привітав лише Краусса, але Іполитов зупинився поруч штурмбанфюрера, й вийшло, що майор вітає і його, людину в цивільному, однак яке це має значення – люди в цивільному командують генералами… А цей недолугий майор…

Іполитов не встиг вигадати ще хоч би один дошкульний епітет, котрий якнайкраще схарактеризував би цього довготелесого носатого майора, як той чітко повернувся і запропонував гостям пройти до барака.

З коридора сходи круто вели вниз до просторого підвального приміщення. Майор з Крауссом пропустили Іполитова вперед, той сприйняв це як цілком закономірний вияв шани – спускався, гордо випнувши груди, ступив нарешті на останню приступку, і тут раптом на нього з обох боків кинулися молодики, одягнуті в форму офіцерів Червоної Армії.

Іполитов розгубився лише на мить. В австрійській школі розвідників їх навчили прийомів самозахисту – підставив ногу одному й пірнув під другого, однак, відчувши страшний біль у заламаній назад руці, заточився і впав на цементну підлогу незручно, трохи не подряпавши щоку.

Але чому тут, під Берліном, офіцери Червоної Армії?

А вони тримали його міцно, викрутивши руки й притиснувши обличчям до холодного цементу.

Іполитов над силу повернув голову й побачив зовсім близько, буквально за кілька сантиметрів, блискучий чобіт штурмбанфюрера, нараз йому видалося, що той вже приготувався до удару й розквасить йому зараз обличчя, заплющив очі від жаху, але його, підвели, поставили на ноги й відразу відпустили.

Краусе, побачивши розгублене обличчя Іполитова, зареготав весело.

– Не хвилюйтеся, це наші спеціалісти, – пояснив, – і вони випробували вашу реакцію.

Іполитов, щоб приховати збентеження, нагнувся й обтрусив коліна.

– Теж мені експерименти, – пробуркотів, – кидаються на людей, як навіжені!

Штурмбанфюрер махнув рукою, і спеціалісти зникли.

– Реакція у вас є, – схвалив Краусс, – але техніку треба ще відшліфовувати.

– Нас в Австрії вчили…

– Як рядового агента, а ви мусите стати асом.

– Але ж так несподівано…

– До цього ви й повинні звикнути. Не соромтеся, брала вас кращі спеціалісти рейху, у них і пройдете подальший курс. А тепер прошу… – Краусс відчинив важкі залізні двері, й вони зайшли до тиру, в кінці якого чорніли висвітлені лампочками мішені.

Штурмбанфюрер вибрав елегантний нікельований вальтер, любовно потримав його па