Замкнена кімната - Пер Валє

Примчали, гупаючи черевиками, обидва поліцаї.

— Що тут діється? — владно запитав один.

— Що тут діється? — вже не так владно підхопив другий.

Він, видно, походив з провінції Нерке, і м'яка вимова не могла надати його голосові суворості, якої вимагала від нього служба.

— Злодій! — верещала інспекторка, все ще показуючи на Маурітсона. — Хотів відібрати сумку в цієї жінки!

Маурітсон глянув на неї і подумки сказав: «Стули пельку, падло прокляте!» — але вголос мовив:

— Вибачте, тут трапилась якась помилка.

Проте інспекторка, двадцятип'ятирічна блондинка, що успішно спотворювала своє і так негарне обличчя помадою та пудрою, верещала далі:

— Я сама бачила!

— Що? — хвилювалась літня жінка. — Де злодій?

— Що тут діється? — один поперед одного питали поліцаї.

Маурітсон не втрачав витримки.

— Сталась якась помилка, — ще раз сказав він.

— Цей добродій допомагав мені перейти вулицю, — сказала літня жінка.

— Аякже! — обурено крикнула блондинка. — Такий допоможе! Він смикнув за сумку так, що ця стара ба… дама мало не гримнула додолу.

— Ви все переплутали, — мовив Маурітсон. — Це хтось збоку штовхнув даму. А я тільки підтримав її, щоб вона не впала й не забилася.

— Не замилюй очі! — визвірилась на нього інспекторка.

Поліцаї запитально перезирнулися. Суворіший із них був явно практичніший і більше схильний до формальностей. Подумавши, він згадав магічну фразу:

— Прошу за мною.

Тоді помовчав і додав:

— Усі троє: підозрюваний, свідок і скривджена.

Стара жінка нічого не зрозуміла, а інспекторка зразу охолола. Тільки Маурітсон виявив готовність і покірність.

— Це явна помилка, — сказав він. — Але й не диво, коли подумаєш, скільки потолочі вештається по вулицях. Я радо піду з вами.

— Що таке? — спитала жінка. — Куди треба йти?

— У дільницю, — пояснив суворіший поліцай. — В яку дільницю?

— Поліційну.

Валка рушила до дільниці під зацікавленими поглядами перехожих.

— Може, я помилилась, — засумнівалася блондинка. Вона звикла записувати номери машин і прізвища інших людей, а не самій фігурувати в протоколі.

— Нічого страшного, — лагідно втішив її Маурітсон. — Треба завжди ' бути пильним. А надто в таких людних місцях.

Дільниця містилася в будинку самого вокзалу. Поліцаї заходили туди перекусити під час служби, а також приводили затриманих підозрілих осіб.

Почалася забарна процедура.

Спершу записали прізвище тд адресу свідка й потерпілої.

— Ні, я таки помилилася, — знервовано заявила свідок. — І мені треба вже бути на роботі.

— Ми повинні все з'ясувати, — сказав практичніший поліцай. — Обшукай його кишені, Кеннете.

Його колега з Нерке почав витягати з Маурітсонових кишень цілком, невинні речі. А тим часом допит тривав далі:

— Ваше прізвище, шановний?

— Арне Ленарт Гольм, — сказав Маурітсон. — Або просто Ленарт Гольм.

— Адреса?

— Вікергатан, шість.

— Так, ім'я й прізвище сходиться, — сказав другий поліцай. — Таке саме написане в його посвідченні водія — Арне Ленарт Гольм. Усе так, як він сказав.

Перший поліцай звернувся до старої жінки:

— У вас чогось не стало?

— Ні.

— Зате в мене скоро не стане терпцю, — сердито сказала інспекторка. — Як ваше прізвище?

— Це до справи не стосується, — присадив її поліцай.

— Та ви не хвилюйтеся так, — заспокійливо сказав інспекторці Маурітсон.

— У вас щось украдено?

— Ні, ви вже раз питали.

— Що у вас було цінне в сумці?

— Шість крон і тридцять п'ять ере в гаманці, проїзним квиток і пенсійне посвідчення.

— Усе це є?

— Є.

Поліцай згорнув записник, подивився на затриманих сказав:

— Тепер справа з'ясована. Ви дві можете йти. А Гольм іще залишиться.

Маурітсон поховав по кишенях свої речі.

— Торба з продуктами стояла біля дверей, із неї виглядав огірок і шість стеблин ревеня.

— Що там у вашій торбі? — запитав перший поліцай.

— Продукти.

— Так? Ану перевір, Кевнете.

Другий поліцай почав викладати все з торби на лавку на яку його колеги звичайно кидали свої кашкети й кобури, коли приходили відпочити.

Маурітсон спокійно стежив за ним.

— Так, — врешті сказав другий поліцай. — Тут справді самі продукти, як і сказав Гольм, — булка, масло, сир, ревінь і кава. Все, як він сказав.

— Що ж, — підсумував його колега, — тоді питання вичерпане. Склади, Кеннете, продукти назад у торбу. — Вії трохи подумав, потім звернувся до Маурітсона: — Вийшло непорозуміння, пане Гольм. Але ж самі знаєте, така в нас робота. Нам прикро, що на вас упала підозра. Сподіваємось, ви не маєте до нас претензій?

— Певне, що не маю, — сказав Маурітсон. — Я розумію, що ви виконували свій обов'язок.

— До побачення, пане Гольм.

— До побачення, бувайте здорові.

Відчинилися двері, і зайшов ще один поліцай у сіро-блакитному комбінезоні. Він вів на ремінці вівчура, а і другій ніс пляшку лимонаду.

— Ну й спекота, — сказав він і шпурнув кашкета на лавку. — Сядь, Джеку.

Він відкоркував пляшку і приклався до неї губами. Тоді відірвав її від рота і знов гримнув:

— Сядь, Джеку!

Пес сів, але відразу знов схопився й почав обнюхувати торбу.

Маурітсон уже йшов до дверей.

— До побачення, пане Гольм, — сказав і собі Кеннет.

— До побачення, бувайте здорові, — відповів Маурітсон.

Пес уже засунув усю голову в торбу.

Маурітсон відчинив двері лівою рукою, а правою сягнув по торбу.

Пес загарчав.

— Хвилинку! — скомандував поліцай у комбінезоні.

Колеги вражено витріщились на нього. Маурітсон відштовхнув голову собаки і взяв торбу.

— Стійте! — наказав провідник собаки і поставив пляшку на лавку.

— Вибачте, що таке? — запитав Маурітсон.

— Цей пес намуштрований на наркотики, — сказав поліцай і поклав руку на кобуру.

XVII

Начальника відділу наркотиків звали Генрік Якобсон. Він працював тут майже десять років і ніколи не мав спокою. Хтось інший на його місці дістав би виразку шлунка, або порушення-моторних центрів, або дер би зубами завісу. Проте організм Генріка Якобсона все витримав, і тепер його важко було б чимось уразити.

Він дивився на розрізаний сир, випатрану булку, конвертики з гашишем, капсули з амфетаміном і одного зі своїх помічників, який саме шматував ревінь.

Перед ним сидів Маурітсон, зовні спокійний, але насправді дуже стурбований. Як це могло статись? Так по-дурному вклепатися! Ніхто б навіть не повірив. Не допомогло й подвійне страхування. І якби тільки раз, ще можна було б зрозуміти. Але ж два місяці тому в нього вже були неприємності. Два рази поспіль! І справді вийде, Що він угадав тридцять номерів у спортивному тоталізаторі.

Він сказав уже все, що кажуть у таких випадках. Мовляв, ця злощасна торба не його. Її доручив йому на вокзалі якийсь незнайомець, і він мав передати торбу іншому незнайомцеві на Маріїнській площі. Звичайно, він здогадувався, що тут щось негаразд, але не міг устояти перед спокусою заробити сто крон, які обіцяв йому той незнайомий.

Якобсон вислухав