Смерть за алфавітом - Єжи Едігей

Однак величезний матеріал слідства не зміг привести до того, хто був найбільше зацікавлений у вбивстві Делькота. Залізничник із Забєгова Адам Делькот був лише незначною ланкою злочинного ланцюга. Нікого «з начальства» проти себе не настроював. Лише «на горі» могли бути зацікавлені в тому, щоб прибрати Делькота з дороги.

Зваживши всі «за» і «проти», лейтенант Барбара Слівінська дійшла висновку, що й цього разу далека від суті справи.

10.

Пряничок

Вулиця Сверчевського була найдовша і найкраща в Забєгові. Починалася від ринку, а переходила в Катовіцьке шосе. На початку вулиці стояли найкращі будинки. Там же концентрувалося торговельне життя міста. Щодалі на південь, забудова гіршала, будинки ставали нижчими, їх оточували садочки. В одному з таких маленьких будиночків і загинула Марія Боженцька — пенсіонерка, вдова залізничника.

Неподалік вулиці Сверчевського містилася гордість і слава міста — найбільший з трьох магазинів самообслуговування. Це був новий павільйон, дещо зміщений од вулиці. Всі з явним перебільшенням називали його «Суперсамом» і казали, що він забезпечений ліпше, ніж катовіцький. У цьому твердженні була значна частка правди. Не раз на полицях забєговського магазину лежали такі товари, які в Катовіцях були рідкістю: коробки шоколадних цукерок «Ведла» чи «Гоплани», бляшанки з грейпфрутовим соком тощо.

Завідувачку «Суперсаму» вважали однією з найпопулярніших осіб не лише в місті, але й навколо нього. На те було багато причин. Передусім кожен мешканець Забєгова принаймні раз у тиждень заходив до того магазину. Не можна було стриматись, аби не похвалити пані Дануту Бишевську, завідувачку, за енергію, з якою вона керувала дорученою їй установою. Магазин і справді чудово постачався, персонал же завжди був ґречним і привітним. Навіть тоді, коли між покупцем і продавцем виникали конфлікти.

Нарешті третім приводом популярності Данути Бишевської в Забєгові було її прізвисько «Пряничок». Ця жінка, яка мала добрих сорок п’ять років, напевно, його заслужила. Бо не могла примиритися з тим фактом, що кожного року літ їй прибуває, а не навпаки. Однак пані Данута вважала, що для неї час зупинився ще тоді, коли їй виповнилось вісімнадцять. Отож і вдягалася й досі як вісімнадцятка.

Побачивши, як шпацерує магазином ставна, повна і вже в літах жінка, одягнена по-дівочому, яка поводила себе, мов дівчина, хтось іронічно назвав її «Пряничком».

Прізвисько прижилося вмент. За кілька днів у Забєгові ніхто інакше не говорив, як «Іду за покупками до Пряничка», або: «Що там сьогодні доброго у Пряничка?» Кажуть, ніби (але це напевне зла плітка) на одному поважному засіданні, де обговорювалось питання про те, щоб на магазинах та інших місцях замінити старі назви на якісь інші, милозвучніші, один з присутніх запропонував, аби великі червоні неонові літери «Споживча кооперація» над «Суперсамом» замінити на «Пряничок».

Данута Бишевська напевно знала, яким прізвиськом її наділили, та нічого всупереч не робила — не думала змінювати ні стилю одягу, ні поведінки. І надалі тримала підлеглий персонал у залізному кулаці, дбаючи про магазин так, ніби була не його завідувачкою, а власницею. В місті з неї трохи глузували, але й не думали зневажати. Вона знала всіх мешканців й охоче наставляла вуха до пліток, які їй зносили з цілого міста.

Тому лейтенант Слівінська, вишукуючи інформаторів, змушена була звернути увагу на таку популярну в місті особу. Слівінська й раніше не раз заходила до того магазину, зараз же, коли було викрито й ліквідовано зграю залізничних злодюг, пані лейтенант стала особою, що викликала зацікавлення цілого міста. Отож зав’язати знайомство з Данутою Бишевською для неї не складало жодних труднощів.

Цілком навпаки, завідувачка магазину зробила перший крок, аби познайомитись із такою популярною міліціонеркою. Коли Бася з кошиком у руках кружляла між стелажами, Бишевська сама підійшла до неї:

— Сьогодні у відділі ковбас і копченостей маємо свіжісіньку шиночку. Справді чудова шинка. Рекомендую!

Звичайно, Слівінська скористалася з такої нагоди. Купивши шинку, щиро подякувала Пряничкові за турботу.

— Нема за що, пані лейтенант. Охоче допомагаємо нашій хоробрій міліції. Особливо такій заслуженій її представниці. Це має бути дуже захоплююче — боротися зі злочинцями. Я вмерла б зі страху. Уявляю собі, які пригоди доводилося вам не раз переживати, пані. Це не те, що нудне життя в магазині.

— Боюся, пані завідувачко...

— Мене звати Данутою.

— Боюсь, пані Данусю, що ви трохи розчарувалися б. Взагалі наша робота — це прозаїчні будні, позбавлені сенсацій. Сьогодні слідству допомагають наукові здобутки в галузі криміналістики. У ній менше геніальної інтуїції Шерлока Холмса чи оригінальних американських детективів, братів Пінкертонів. Хоча, звичайно, на службі й зі мною теж траплялися цікаві випадки...

— То має бути захоплююче. Я з превеликою охотою послухала б...

— Ну, це найлегше. Просто домовимося колись посидіти за чашкою кави.

— Ой, буду вельми вдячна, пані лейтенант.

— Мене звати Барбара.

— Не знаю, як вам і дякувати, пані Басю. Що ж би то була за жінка, якби не була цікавою. То коли ж ми зустрінемося?

— Будь-якого дня пополудні, коли матимете вільний час.

— Ну, то, може, завтра?

— Чудово. О котрій?

— Мені однаково. Роботу закінчую о четвертій по обіді.

— Тоді, може, о п’ятій?

— Значить, о п’ятій. Де? У «Гвяздечці»?

— Я б не хотіла... Вас тут усі знають, будуть на нас зирити. Спокійно посидіти і поговорити нам там не дадуть. — Завідувачка магазину мала слушність.

— Тоді вибирайте ви.

— Може, у нас? Мешкаю тут неподалік. За кілька будинків. Також на вулиці Сверчевського. Мій чоловік буде вельми радий. Він з таким захопленням говорить про вас. А кава буде не гірша, ніж у «Гвяздечці».

— Я в тому не сумніваюсь, — розсміялася Барбара. — Отже, пані Данусю, о п’ятій. Буду пунктуальна.

Як і належало чекати, «кава» виявилась розкішним обідом. Господар, Чеслав Бишевський, украй затурканий своєю ліпшою половиною чоловічок, майже не озивався. Та й, зрештою, хіба ж було як? Пряничка так цікавили міліцейські пригоди, що вона не дала й слова мовити гості. Зате встигла переповісти Барбарі все своє життя й величезну кількість пліток, що ширились у місті.

Врешті наважився втрутитись Чеслав Бишевський.

— Пані Басю, ви обіцяли розповісти нам про якісь цікаві пригоди...

— Власне, — підхопила завідувачка «Суперсаму», — чекаємо-чекаємо, а пані Бася мовчить. Хіба ж так можна? Запалила нашу цікавість, а тепер мовчить.

Слівінська тактовно змовчала, хоч досі сама господиня не давала нікому рота роззявити, і, задовольняючи прохання