Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов

І ось — не думав, не гадав зроду — все змінилось. Травестія! І хто, ти думаєш, опечалив моє серце? Ніколи не догадаєшся. Французи кажуть: «Шукай жінку!» Так і в даній ситуації. Тільки не одна представниця прекрасної половини людства винна, а ціла капела юних створінь — дівчаток. Після десятирічки на ферму заявились. Аж вісімнадцятеро. Хлопці в механізатори, в шофери подались, а дівчатка до нас... Ось тепер — комсомольська бригада. Уявляєш? Третина з них відмінниці, інші — ударниці. Сила! Академія наук. Бо всі грамотнющі. На мою голову. Гей-гей, подумав я спочатку, походять вони тиждень-два та й розлетяться в різні краї за туманом. Так ні. Вже майже рік справно пораються біля корівок. І голові нема спокою, і парторгу, а мені й поготів. Оце на дозвіллі прикинув, що моїй особі можна, а що зась. «Можна» — раз, два і аут, «зась» — пунктів сорок набереться. Спочатку вимагали, щоб голос не підвищував, а розмовляв делікатно, по-людськи. Потім: і на очі їм не з'являйся, якщо «під мухою», на ферму і носа не показуй, якщо неохайний, неголений, без галстука... А ще — вітайся, піклуйся, виховуй, добивайся, дбай...

Спробував лити воду на своє колесо — то вони і частівки про мене складають та співають (є в них і поетеси, і музиканти), в стінівці малюють (художник свій теж!), і просто критикують... Ну, значить, змирився. Не палю, не кричу, костюм і галстук одягаю, голюся, одеколоном бризкаюся... Навіть квіти побіля Будинку тваринника власноручно поливаю...

Але це не все! Соцзмагання їм організовуй! Про корми та механізацію дбай! Про НОП і передовий досвід не забувай! Так накручусь за день, що, здається, не витримаю, кину посаду й гайну сад сторожувати або в пожежники запишусь... Бісенята, а не дівчата. Однак воюю. І відчуваю, що незабаром до медалі, а то й до ордена довоююсь. Адже наша ферма у передові виходить. Нас і в районі хвалять, у газеті пишуть про наші успіхи.

От щойно прибігла Ліда Калініна. Вона в них головний отаман, тобто комсорг. Нагадала, що ввечері репетиція хору. Ти тільки уяви! Я в хорі співаю. Соліст-баритон об'явився на селі в моїй особі. А нещодавно про драмгурток натякала, нехай буде здорова! Що воно далі буде — й не знаю. Загув мій авторитет, як казав той, «під фанфари». І відчуваю, що відновити статус-кво мені не вдасться ніколи.

До побачення. Пиши.

Андрій Коцюбинський

ДОРУЧЕННЯ

Обрали мене народним дозорцем. Ватажок контролерів зразу сказав; «Пильнуй, Петровичу, стій на варті! Постав заслін крадіям. Віднині ти — страж. Хапай за руки спритняків, виставляй на показ усій громаді, тавруй ганьбою...»

Ну, за діло! Стою, пильную, виправдовую довір'я.

День минув. Тиждень. Та ніхто на очі не трапляється з чужим, ніхто нічого не цупить при мені. Я шоферую, то часто буваю і на фермі, і в полі, і в саду, і на городі. Та ніяк не випадає кого-небудь спіймати на гарячому.

Нарешті в неділю дивлюся — водій Ягор Шмаленюк з бака головиної «Волги» цідить пальне свояку, Василеві Бринзі тобто. Для «Жигулів». Оце вже й факт. Мерщій занотовую до записника. Конкретно: хто, де й коли.

Незабаром підгледів, як доярка Олена Кудря несла з ферми сумку комбікорму. Ба, для своєї Красулі старається. І цю беру на замітку.

В суботу під вечір попався на гачок мені сторож баштану Кіндрат Кваша. Якомусь типові повний «Москвич» кавунів за пляшку портвейну.

Ну, думаю, досить. Можна й рапортувати.

Сів за стіл, складаю доповідну. Так і так, мовляв... А тут мене ніби шилом штрикнуло! Стій! Що ж виходить? Ось цей же Шмаленюк. Добряга хлопець. Скільки разів удвох на риболовлю їздили на далекі озера. Та й голова його шанує. І Василя б ліпше не чіпати. Як-не-як — слюсар у гаражі. Зачепи — тоді до нього на сто кроків не підходь. Ну, як не жаль, але перший факт доведеться анулювати. Забути, ніби нічого й не було. Ну, а щодо Кіндрата... Зв'яжешся — вік не одіб'єшся. Анонімками замучить. Хай йому абищо! Важкий чоловік.

Гаразд. Зате Кудрі не минеться. Цю треба провчити. Хитрюща жінка! Там, де пройде, три роки кури не несуться.

Сиджу, міркую. Аж заходить моя Клава, посміхається та й каже:

— А ти знаєш, чоловіче, що вчора Олени Кудрі синок нашу Галинку проводив з танців? Галинка сама не своя весь день. Ніяк, бачу, вечора не дочекається... А чого, він хлопець гарний, самостійний...

— Ой,— відповідаю,— ти мене без ножа зарізала!

А вона:

— Чого ти! Армію відслужив хлопець, звісно, пора сім'єю обзаводитись, то нехай. Галинці теж досить дівувати. Батьки в Славка люди толкові, хазяї...

— Та я,— кажу їй,— не про те. Хіба я проти Галинчиного щастя?

Та й замовк. Блискавкою шугнула думка: каша така завариться, що й подумати страшно, якщо я про Олену сигнал подам. Не бачити тоді нашій доні Славка... А якщо й справді вона кохає? Розбивати сім'ю, котра тільки-но зароджується? Ні, я своїй дитині не ворог!..

Андрій Коцюбинський

ЕНДШПІЛЬ

Начальник відділу управління «Ремладбуд» Артуренко зазирнув до кабінету старшого інженера Савоськіна.

Савоськін сидів за своїм столом, схилившись над шахівницею. Напроти горбився, смокчучи цигарку, головний механік Бодягін.

Артуренко гречно кашлянув:

— Гм, обідня перерва, між іншим, вже закінчилась...

— За-кін-чи-лась,— спокійно повторив Савоськін.— А ми коником — ось так!

Артуренко причинив двері, невдоволено щось буркаючи, походив по коридору і знову нагадав колегам:

— Пора до роботи приступати, кажуть...

— Хто каже?— не підводячи голови, запитав Бодягін.

— Всі кажуть!— вже різкувато викрикнув начальник, висловивши в такий спосіб своє обурення.

— Ну й дурні,— протяжно, ніби міркуючи, мовив Савоськін.

Артуренко стримано грюкнув дверми, а незабаром ще раз відчинив їх.

— Товариші, кінчайте! Ви ж не в санаторії, а на службі... Про обов'язки слід все-таки пам'ятати!

— Кому треба, той хай і пам'ятає,— меланхолійно промимрив Бодягін, оголошуючи шах Савоськіну.

— Гнати вас у три шиї пора з управління! Ледацюги ви!— змінив делікатність на лють Артуренко.

— Ле-да-цю-ги ви,— луною відгукнувся Савоськін, задумавшись над тим, як відвести загрозу від короля і влаштувати його в надійному місці.

Артуренко взяв високу ноту:

— Я вас звільняю! Геть звідси! Геть!

Савоськін і Бодягін озирнулись нарешті, хвилину здивовано, мовби вперше побачили, дивились на розгніваного Артуренка, а потім разом підвелись, обережно, в чотири руки, взяли шахівницю і посунули до виходу.

— Шахи