Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

class="p1">— Вишукано, — сказав Келгаун і примружив очі, відтворюючи у голові картинку з дівчиною. — Чорні пальто та костюм із широкими білими лацканами, чорно-білі рукавички і чорно-біла ярмулка, вона, напевне, вважає, що це шапка. А ще — дуже красивий браслет. Знаєте, золотий ланцюжок із маленькими симпатичними підвісками.

Ліон схвально кивнув.

— Ну от, можеш, коли хочеш. Цього достатньо. Справжній детектив. Зайдеш, я випишу тобі грамоту. А що скажеш про тих двох чоловіків?

— Молокосос років вісімнадцяти був одягнений у шкіряний піджак і фланелеві штани. Приносив посилку. Думаю, він приходив до агенції новин. А от інший був не з бідних, молодявий, років двадцяти семи, у коричневому костюмі та коричневому капелюсі. Я помітив, що він носив хустинку в рукаві, так стильно. Якби я зміг знайти у себе чисту хустинку, то, чорт забирай, теж би встромив її у рукав. Ще він молов щелепами жувальну гумку, і це зводило нанівець увесь його вишуканий стиль. Якщо чоловік може дозволити собі так одягатися, йому не слід жувати гумку.

Ліон зітхнув.

— Може, напишеш книгу з етикету? Не жуйте гумки в коричневому костюмі... Продаватимеш величезними тиражами, — він опустив ноги на землю. — Хто з них прийшов першим?

— Дівчина, за нею малий у шкіряному піджаку, а тоді чоловік у коричневому костюмі.

— Коли прийшла дівчина?

— Десь о пів на десяту, — наморщив лоба Келгаун. — Я точно знаю, бо вона питала мене, котра година.

— А інші двоє?

— Малий у шкіряному піджаку прийшов десь за п’ятнадцять хвилин після неї. Чоловік у коричневому костюмі відразу ж за ним.

— Ти бачив, як вони виходили?

Келгаун похитав головою.

— Я підняв їх нагору, але не віз донизу. Для того є ноги.

— Правильно, — Ліон піднявся. — Ліфт не працює?

— Я закриваю його о сьомій. Люблю знати, хто приходить до будинку після цього.

Ліон кивнув ще раз.

— Що ж, це все дуже цікаво. Залиш пляшку собі. Якщо я її заберу, то доведеться боротися зі спокусою. Краще піду знайомитися із міс Віндсор. Треба бути добрим сусідом. Хто знає, можливо, вона така ж самотня, як і я.

— Якщо ця дама самотня, то я мати Джуді Гарленд[2], — усміхнувся Келгаун. — Захопіть побільше готівки.

Ліон попрямував до дверей.

— Готівка не знадобиться, друже, — він зупинився на мить. — Я просто поясню їй, що таке кредит, — й Ед продовжив свій шлях до ліфта.

З

Щойно Ліон вийшов з ліфта, як побачив невисокого, пошарпаного чоловіка в облізлому пальті й запорошеному сірому капелюсі, що стукав у двері його офісу. Чоловік злякано озирнувся, почувши, як зачиняються двері ліфта. На вигляд йому було близько шістдесяти, він мав сіре вимучене обличчя та ледь помітні сірі вуса. Чоловік злякано глянув на Ліона, який саме ішов коридором, ще раз постукав у двері й пошарпав клямку. Переконавшись, що двері зачинені, він здивовано відступив і почав думати, що робити далі.

— Здоров був, — Ліон зупинився біля пошарпаного чоловіка. — Мене шукаєш?

Той злякано глянув на Ліона й відступив ще на крок до перил.

— Ні, вибачте, — почав він. — Я шукаю не вас. Хочу зустрітися з містером Інглішем, але його, напевно, нема. Нічого страшного, прийду пізніше.

— Можливо, я чимось допоможу? — запитав Ліон. — Я приглядаю за справами містера Інгліша, поки його нема, — він дістав ключ і вставив у замок. — Заходь.

— Ні, дякую, — пошарпаний чоловік повернувся, і його втомлені, почервонілі очі наповнилися тривогою. — Мені потрібен містер Інгліш. Це — особиста справа. Та все одно дякую, — і він поспіхом попрямував до сходів.

Ліон хотів було повернути його, але згадав про мікрофон у своєму офісі. Кабінет — не надто вдале місце, аби когось розговорити. Він заскочив у ліфт і спустився на перший поверх.

У холі почув, як старий чоловік біжить сходами вниз. Ліон швидко вийшов на вулицю і зупинився біля вітрини найближчої крамниці.

Він спостерігав за чоловіком, який вийшов на весняне сонце й пішов, повільно перебираючи тремтячими ногами, у напрямку 22-ої вулиці.

Ліон непомітно йшов за ним. Він бачив, як чоловік зупинився біля кав’ярні, трохи подумав і зайшов. Ліон теж заглянув усередину: тільки троє чи четверо відвідувачів, і серед них — отой чоловік, котрий тепер сидів за столиком у глибині залу.

Кілька секунд Ліон зачекав, тоді відчинив двері й увійшов до кав’ярні. Старий глянув на нього тривожними очима, але немов не впізнав, і далі задумливо помішуючи каву. Ліон оглянув інших відвідувачів. Двоє чоловіків за столиком біля дверей, дівчина, котра читала книгу за столиком біля каси, і чоловік, який занурився в газету, саме навпроти столика старого.

Ліон сів біля свого нового знайомого. Той підняв голову, глипнув на Еда, тепер уже впізнав, і його обличчя побіліло. Він припіднявся, а тоді знесилено впав на стілець, мало не перекинувши горнятко з кавою.

— Заспокойся, — всміхнувся Ліон. — Я тебе не вкушу.

Він повернувся і махнув рукою дівчині біля каси.

— Принеси мені чашку індонезійської кави, солоденька. Справжньої кави, а не тих помиїв, що ви тут готуєте, добре?

Офіціантка налила кави, пропливла залом і гримнула горнятком перед Ліоном.

— Мушу зауважити, містере, що ми готуємо найкращу каву на цій вулиці, — відчеканила вона. — А якщо вам щось не до вподоби, можете йти деінде.

— Дякую, солоденька, — ліниво протягнув Ліон. — Добра юшка, прополощу в ній руки.

Вона осудливо хитнула головою і повернулася до каси, звідки почала спостерігати за ним злісним поглядом.

— Ані натяку на почуття гумору, — сказав Ліон до пошарпаного чоловіка. — Ну що ж, буває і таке. Навіщо тобі містер Інгліш?

Старий облизав пересохлі губи.

— Послухайте, містере, — люто мовив він, — вам ніхто не давав права переслідувати мене. Містер Інгліш і я маємо приватну справу. І це справа не ваша і ні будь-кого іншого.

— Ні, це якраз моя справа, — спокійно відповів Ліон. — Я перейняв його бізнес, а Інгліш нас покинув.

Чоловік витріщився на нього.

— Нічого вам не скажу, — пробурчав він. — Нам нема про що говорити.

— Кажу ж тобі, — наполягав Ліон, перемішуючи каву, — я маю частку в цьому бізнесі, тож давай, пояснюй, у чому справа.

— Маєте на