Максимальне потрапляння - Ганна Калина
- Привіт, доча! — почувся хрипкуватий голос за порогом.
У мій передпокій проникли неймовірні аромати застарілого поту, перегару і запах дешевих сигарет. Несвіжий одяг, одутле обличчя з розпливчастими рисами, хрипкий прокурений голос, згнилі зуби. Іноді мій ранок починався зовсім не з кави, а саме з такої картини. Пан Соколовський ледве зрушив брови, намагаючись усвідомити, що двометрова руда оглобля на порозі явно не схожа на його кровинушку. Чи то вчорашнє з татуся не вивітрилося, чи свіже паливо з самого ранку було залито, але міркував він туго. Данило повернувся до мене і запитливо підняв брову. Я втомлено кивнула і підійшла до дверей.
- О! Свєтка! - зрадів батько. — Стрельнеш грошей до пенсії!
Стрілець… артилерист хрінів! Після розлучення моя нещасна мама рік витратила, роздаючи друзям та родичам борги, яких папка настріляв, будучі одружений. Добре хоч квартиру свою не пропив і не прийшов до нас з мамою на килимок проситися. Але дорогу „в гості“ час від часу згадував. Данило стояв біля порога, так само зображуючи маяк у штормовому океані, а я дістала з сумки гаманець і простягла батькові пару зім’ятих купюр. Було неможливо соромно від того, що Лужанський стоїть і дивиться на мою ганьбу. Що він знає цей мій ганебний рядок у біографії. Хоча яке мені діло? Що мені до думок якогось рудого очкастого зануди?
— Більше нема, — буркнула я, — поміняла роботу.
Соколовський навіть не зніяковів, згріб гроші і з цікавістю глянув на Лужанського.
- А дружок не докине за даму серця? - Уточнив з усмішкою мій папка.
«Дружок» подивився на мого батька настільки виразно, що за хвилину 50% рідної мені ДНК вже дріботіли до ліфта, забувши попрощатися. Двері з гуркотом зачинилися. Цей удар луною озвався в моїх вухах. А потім повисла дзвінка тиша, яка лякала ще сильніше.
— Вибач, що ось це все, — прошепотіла я, намагаючись не згоріти з сорому, — він не часто… просто інакше він до мами ходитиме…
Це було найчистішою правдою. Людина, яка за все моє життя не допомогла й копійкою, в старості згадала, що має дочку з непоганим доходом. Я могла б його прогнати, викликати поліцію, але тоді б він став ходити до мами. А у мами нерви та слабке серце. І в мене ще були живі спогади про те, як цей посинілий від «зеленого змія» мужик, ганявся за мамою з сокирою, погрожуючи вбити. Лужанський з незворушним виглядом підняв з підлоги плед і загорнув мені плечі.
— Ми просто не обговорюватимемо цього, — сказав він, коли випростався.
І звідки він узявся? Холодне, непробивне і таке… Ні питань «хто» і «як», «чому» і «навіщо». Ні косого погляду, ні натяків та розпитувань.
— Дякую, — прошепотіла я.
Лужанський кивнув і запрошуючим жестом показав мені у бік кімнати. Сам він, як і належить, пішов слідом за мною, насамкінець (я почула) перевіривши, чи замкнені двері. А я обернулася, стоячи вже у дверях кімнати. Лужанський знову одягнув окуляри і став колишнім нудним і безглуздим Данилом.
— На чому ми зупинили нашу розмову? — насупився рудий.
— На загадці, — знизала я плечима.
Рудий закивав головою, сунувши руки в кишені брюк. Насупився.
— Поки Гарлі намагається зрозуміти принцип роботи цього пристрою, ми продовжуватимемо ваше впровадження в життя рядового вартового, — знизав плечима Лужанський, — а загадки вирішуватимемо в міру накопичення відгадок. Сьогодні вам потрібно виспатися, а завтра... буде видно завтра.
***
Погода за вікном остаточно скисла. Стекла з дерев осіння позолота, змазувалося сонце з неба. Сльота, холод і застуди міцно укорінялися в житті простих обивателів і не менш простих вартових. Але у вартових бувають ще й тренування! І сторожам не обов’язково мокнути під зливами, завжди можна знайти світ більш доброзичливий, теплий і комфортний. І я стійко виносила біганину лісом, куди привів мене Лужанський. Я стрибала і бігала, грізно кричала «кия» і розмахувала ногами під цікаве улюлюкання лісових драконів, що ховалися за деревами.
Ганяли мене чарівним світом із драконами, де все ще панувала золотиста осінь і яскраво світило сонце. Я втішала себе тим, що дракони про мою ганьбу нікому не розкажуть. А якщо і розкажуть... то я не місцева.
- Ай!
Під ноги раз у раз лізли всякі камені, гілки... мої власні ноги. Бігти та стріляти було не так і складно. І перехід зі світу у світ я могла відкрити на бігу. Але як при цьому ще й під ноги дивитися? Чим? Мені явно не вистачало ще однієї пари очей, але у вартових мого виду додаткові органи не відростали… Шкода. У тутешньому світі людей не було зовсім, та інших гуманоїдоподібних істот, тому тут можна було бігати, стрибати та кричати. А перед відходом прибрати за собою і щільно прикрити «двері», щоб місцеві дракончики не розповзлися вулицями іншосвітових міст.
З-за кущів з яскравими червоними листочками висунулась біла голова дракона. Це було інше створіння, не схоже на тих, що пустували в тутешніх річках. Воно було вкрите щільною шкірою, блискучою, мерехтливою червоними та жовтими іскрами. З гребенем на голові та довгими вусами. Ну один в один дракон з китайських картинок.
— Ви труп, — підсумував Данило, нависаючи наді мною.
Не найгірша ситуація. Трупу вже все одно, він лежить і відпочиває, а не бігає лісом з висунутим язиком, стріляючи по мішенях. І я покірно склала руки на пузику, демонструючи цілковите смирення.
— Привал ще не оголошували, — грізно заявив Лужанський і простяг мені руку.
Я вирішила тягнути час, щоб дати своєму звиклому до сидячого способу життя організму хоч трохи відновити дихання.
- Не така я і бездарна, - надула я губки і зітхнула, - з упирями впоралася.
Лужанський вирішив не витрачати час на порожні розмови і просто ривком підняв мене на ноги.
— Клоунадою і чарівністю довго не протримаєшся в бою, — заявив рудий, струшуючи з мене сухе листя та бруд.
Клоунада, отже, не працює? Я трохи скосила погляд на Лужанського, але виду не подала. Чомусь мене навчив він, чомусь курси самооборони. Щось я встигла осягнути за десять років навчання у школі… Данило здивовано хрюкнув, але наступний удар у корпус відбив. Техніка в мене була так собі, але ось наполегливості та нахабства на двох би вистачило. А ще, пам’ятаючи за чарівність, я ще й усміхалася. Лужанський теж якось дивно кривив губи, і було видно, що боявся зробити боляче. Але ж у нас тренування!
- Ти труп, - заявила я.
Вийшло зробити ту вивертку, якій мене навчили на курсах. Лужанський, звичайно ж, не звалився як мішок із картоплею. Зібрався і шмякнувся на землю гарно. Але все ж таки заскочити зверху і притиснути чоловіка до землі я встигла. І, горда собою, схрестила руки на грудях. Переможно посміхнулася. А потім незрозумілим чином знову опинилася на землі, притиснута Лужанським, ніби бетонною плитою.
— Зайва самовпевненість теж заважає, — тим самим тоном вчителя видав чоловік, — а ось техніку бою хочу похвалити.
Рудий усміхнувся, вперше за довгий час не іронічно чи жовчно, а якось м’яко. По-рідному. Ніколи не помічала ластовиння на його обличчі. Точніше, не помічала те, наскільки цікаво воно розсипане по щоках і носі чоловіка, не мерзенними безформеними плямами, а красиво, наче крихітні бризки від фарби. І ці білі вії, довгі, але світлі, які постійно ховала потворна оправа окулярів. Без окулярів було видно, який незвичайний колір очей у Лужанського. Глибокий, зелений. Риси обличчя благородні, гарні.
Данило хмурив білі брови і дивно дивився на мене, ніби теж щось розгледів у моїх очах і трохи розгубився. Навіть подався вперед, від чого рудий чубчик упав йому на чоло. Захотілося його прибрати, провести пальцями по рудих пасмах... Світ навколо ніби поставили на паузу, роблячи нас поза часом і простором.
— Ви так знову застудитеся, — трохи хрипко видихнув чоловік.
І ривком підвівся, потім допоміг підвестися на ноги мені. І кришталевий вакуум цього світу зруйнувався. Знову стало незатишно та сиро. А ще соромно за те, що я там встигла вигадати у своїй божевільній голові! А Данило знову косплеїв дуб або березу, прикидаючись колодою. Нервово поправив светр і прибрав з чола волосся. Можу битися об заклад, що на блідих щоках чоловіка виступили червоні плями.
— Як там у Гарлі справи? - вирішила я розбавити ту напругу, що явно витала в повітрі.
Лужанський підняв мій пістолет, витер його об штанину штанів і знову простягнув мені. І знову цей дивний, трохи збентежений погляд. Він все частіше не дивився мені у вічі, все частіше супив руді брови. А мені все частіше хотілося заглянути у зелені очі, викликати посмішку на тонких губах. Тільки навіщо? В нас просто робота… Нічого особистого.
— Гарлі збентежений, — похмуро сказав Лужанський, — пристрій явно не схожий на ключ, і відкрити їм перехід не можна. Теорію зі спалахами ще перевіряють.
— Якщо це не ключ, тоді що? - Здивувалася я.
Данило розвів руками, похмуро дивлячись кудись за мою спину. Я помітила, що саме незнання чогось чи усвідомлення власної помилки бісили Лужанського найбільше. «Комплекс відмінника» так це начебто називають?
— Ми не маємо відповіді. Залишається чекати або розгадки, або нових проблем, — сказав чоловік, — у будь-якому випадку, гасити атаки на межі світів — наша робота. Все буде у штатному режимі. Можливо, це просто жетон якоїсь зграї контрабандистів.
І замовк. Іноді мені хотілося тріснути по цій рудій голові, щоб усі мікросхеми встали в потрібному порядку, і наш хлопчик-робот перестав барахлити.
— До речі про роботу,— ледь примружив очі Данило,— може так вийти, що мені потрібна буде ваша допомога.
- У чому? - Здивувалася я.
— Ви коли-небудь були приманкою? — трохи посміхнувшись, промовив рудий.
Я тільки заперечливо похитала головою. Лужанський теж усміхнувся, якось мрійливо дивлячись мені в очі. Коли ми говорили про роботу, Данило змінювався, ніби ховався за невидимим щитом… Тільки не зрозуміло було від кого саме приховував свої емоції Лужанський. Від мене? Або від себе?
— Не маю такого досвіду, — трохи посміхнулася я, — а що треба робити?
— Бути собою, — знизав плечима Лужанський.
Я дуже здивувалась і всім своїм виглядом дала це зрозуміти Данилові. Собою бути я, звичайно ж, можу! Я ніким іншим бути і не намагаюся, але чи усвідомлює мій напарник усі наслідки такого прохання? І наскільки бути собою я повинна? Я ж можу розперезатися до свавілля!
- Ви любите оперу, Світлано? – прошепотів Данило.
- Ненавиджу! І балет також! - Охоче відзвітувала я.
— Я теж, — хмикнув Лужанський. - добре, що туди нам йти не доведеться...
