Максимальне потрапляння - Ганна Калина
При надяганні корсету головне – не дихати. Ніколи! Вимкнути цю функцію в принципі та забути про її існування. Інших способів вижити у цьому кошмарі я не бачу.
— Видихайте, — діловито заявила Мотря Ігнатівна й уперлася коліном мені в куприк.
Куди і що мені видихати, я так і не зрозуміла, в мені, крім життєво важливих органів, нічого вже не залишилося, і почуття було, що невдовзі видавлять і їх. Я скаржилася на корсет уперше? Даремно, тоді мене щадили. Довелося вхопитися за стовпчик на балдахіні ліжка і стійко видихнути ще мікрон живильного повітря.
- Краса! — підсумувала моя мучителька, вимірявши обсяг моєї талії кравецькою стрічкою.
Виявляється, в суспільстві цього світу суворо регламентувалося все, включаючи обсяг талії у «пристойної дівчини», яка прибула на світський раут. На вулицю за покупками можна було вийти недотягнутою, але на РАУТ тільки з ризиком зарізатися власними ребрами. Ослаблений корсет могли собі дозволити тільки два види жінок: занепалі і знепритомнілі. Все! Решті дихати було не можна. І нікуди було. Подальші муки я терпіла вже зі стійкістю, властивою всім жінкам у всіх світах. Адже створення зачіски з використанням сотні шпильок — це тортури, які трапляються в житті кожної з нас хоч раз!
Про квест з пошуку шпильок у себе в голові ввечері я намагалася не думати. Жахлива спідниця з кілець і дві нижні спідниці, атласна спідниця вечірньої сукні та ліф з пишними рукавами. У мене було лише одне питання — як жінки примудрилися свого часу придумати надягати на себе таку кількість непотрібного ганчір’я? Це змова текстильної промисловості! Не інакше! У моєму світі слово «зима» викликало зневіру тим, що доведеться виходити на вулицю в шапці, пуховику та теплих чоботях. А тут рулон тканини на тілі щодня, щорічно та з мінімальною варіацією по порах року.
— Вам дуже личить мода нашого світу, — зітхнула економка.
І посміхнулася, стоячи за моєю спиною біля дзеркала. Якось так вийшло, що ми без зайвих слів вирішили не згадувати мою поведінку в перші дні прибуття в цей будинок. А потім я притягла старенькій зручний силіконовий килимок для тіста і парочку форм для кексів, з яких легше було витрусити хитровивернутий фірмовий кекс економки Радунського. Контрабанда, скажете ви? Я розцінювала це як знак доброї волі і докорів совісті не відчувала. Це дрібниця, якою я могла віддячити за турботу Мотрі Ігнатівні.
У будинку запалили газові світильники, за вікном тихо барабанив осінній дощ. Цокали копитами коні, що тягли за собою дорогою вози. Я почувала себе попелюшкою, що спускалася сходами в палаці, поки йшла до вітальні. Пишні спідниці сукні, мереживні рукавички та діадема у волоссі… Будь-яка дівчинка в дитинстві хотіла бути принцесою, і, нехай у душі вона вогнедишна ящірка, пишних спідниць ніхто не скасовував.
- Ах, люба! — Радунського знову рвало на частини від доброзичливості, - ви чарівні в цьому вбранні!
У мене склалося враження, що старий потай від усіх пив медичний спирт, як антидепресанти. Інакше з чого старому, якому до гробової дошки треба було ганятися за іншосвітовою нечистістю, вічно так усьому радий? Але від його слів стало трохи тривожно. А ще в кутку кімнати стояв Данило, наче привид отця Гамлета, що сховався в тіні. І мені раптом захотілося, щоб він теж сказав мені щось про сукню та діадему…
— Доброго вечора, Світлано, — видала руда колода і вклонилася.
Пеньок в окулярах. Жаль йому доброго слова? Але вклонився. Руку поцілував. Радунський теж скакав поруч, допомагаючи накинути на плечі пальто. Подав мені капелюшок. А потім було довге і болісне розміщення мене в салоні карети, боротьба зі спідницями, капелюшком, спроба не вийняти очей віялом і не заколотися діадемою. Схоже, що я народжена для джинсів та кросівок.
— Досі не зрозуміла, чим я зможу вам допомогти, — зітхнула я, коли ми вже розмістили в кареті, — я не вмію ловити шпигунів.
Лужанський сидів навпроти, закинувши ногу на ногу і трохи спираючись плечем на стіну карети. Радунський світився радістю та добродушністю, сидячи поряд зі мною. Як мені пояснив після тренування Данило, ми мали перевірити одного дуже статусного громадянина цього світу. Була підозра, що він шпигун.
— Зате ловити їх ми вміємо, — усміхнувся професор, — а вашим завданням буде відвести підозрюваного вбік і відволікти милою розмовою.
- І все? - здивувалась я.
— Повірте,— раптом подав голос рудий,— якби професор був так само чарівний у корсеті і з діадемою у волоссі, як ви, то вас би не турбували.
І ось він, довгоочікуваний комплімент! Я чекала на це, і воно відбулося. Я чомусь безглуздо хихикнула, уявивши старого Радунського в описаному Данилом вигляді. Професор, треба віддати йому належне, на жарт відреагував нормально і навіть скорчив кумедну пику.
— Це буде прийом у будинку генерал-губернатора міста. Дуже важлива особа, — пояснив Лужанський. — Якщо хочете, то скоріше навіть бал. Буде струнний оркестр та оперна діва серед запрошених гостей.
— А як ми туди потрапимо? - не вгамовувалась я.
Я ставила дивні питання, оскільки досі не розуміла, яке місце посідали мої колеги в ієрархії місцевого суспільства. Данило і професор без зайвих слів дістали свої запрошення та показали мені.
- Вчених тут цінують, - пояснив Данило.
— А стукнути на нього уряду чи Лізі не можна? - Здивувалася я.
- Звичайно можна! — радісно відповів Радунський. — Але для початку до скарги добре додати б докази. Наш генерал, він не лише губернатор, а ще й охоронець.
— Отже, треба бути дуже привабливою? - зітхнула я.
— Не стримуйте себе, — усміхнувся Лужанський, — тільки не дуже захоплюйтесь.
- Це як вийде, - знизала я плечима, - я ж не бачила вашого генерала. Раптом він дуже привабливий шпигун…
І впіймала на собі погляд Лужанського. Ух який погляд! У відповідь знову посміхнулася і розкрила віяло. Не знаю чому, але настрій миттєво поліз угору. Вечір обіцяв бути веселим.
***
Шпигуни всякі потрібні, шпигуни всякі важливі... Я намагалася не хихотіти, коли мені в натовпі гостей показали того самого генерал-губернатора. Якщо людина із зовнішністю усміхненої неваляшки і була шпигуном, то, швидше за все, не дуже вдалим. Хоча… раптом це образ?
- І прямо шпигун-шпигун? — прошепотіла я Лужанському. - Такий небезпечний?
Ми якраз піднімалися мармуровими сходами дорогого маєтку, і в мене порядно рябило в очах від блиску кришталю на люстрах і сяйва діамантів на гостях. А навколо було ось це все: мармурові колони, розпис на стелях, дорогий паркет із візерунками. „Дорого-багато“ - і ніякого вам похмурого хюгге в інтер’єрі.
— Він хранитель, але не найкращий, — розсіяно заявив Данило, а потім, понизивши голос до шепоту, промовив: — Світлано, якби він був небезпечний, я б вас ніколи в таке не втягнув.
Ага, не втягнув би. Та цей лисий дядько в мундирі з еполетами і поруч не валявся з тими упирями, які кілька діб тому хотіли прокомпостувати мене у всіх можливих місцях. Я промовчу про ту всю гидоту, яка ще не зустрілася на моєму шляху, але обов’язково зустрінеться. Мабуть, мій погляд був промовистіший за портову лайку.
— Не втрутив би для своїх інтересів, — засікся рудий.
І спробував усміхнутися. Данило на цей вечір вирішив змінити звичний стиль і окуляри на ніс не начепив. І зараз, коли губи розтягнулися в усмішці, обличчя рудого стало зовсім іншим. Трохи наївним чи навіть збентеженим. А фрак і краватка-метелик зробили зі звичного мені ботаніка справжнього лорда. Не інакше. Збентежений лорд це вам не жарти.
— Тобто він не просто дурень, якого втягнули у підкилимні ігри міжсвіту? Він сволота? — уточнила я.
Радунський уже наздогнав нас і виявився поряд саме в момент задання мною питання.
— Сволота він у будь-якому разі, — підсумував професор, — а якщо наші підозри підтвердяться, то й шпигун.
- Ясно, - кивнула я.
— А ще він дуже ласий до гарних дам, — з натяком промовив Данило.
Треба ж! Знову комплімент. Такий ненав’язливий та раптовий. Я скоса глянула на Лужанського, але той уже захоплено виправляв запонки на манжетах і дивився куди завгодно, але тільки не на мене.
— Усміхаємося… — сказав професор і обережно взяв мене під лікоть.
А генерал-шпигун-охоронець вже з’явився перед нами, радісно виблискуючи еполетами. Ялинкова куля, не інакше.
- Панове! Який я радий! — промовив цей пан і розгублено потрусив Даниїлову руку.
Потім ритуальною «тряскою» вшанували Радунського, і тут погляд господаря будинку став ще променистішим і радіснішим. Ще б! У мене весь вміст черевної порожнини було видавлено до горла, так що декольте виглядало просто чарівно. Талію можна було легко обхопити руками. Рюші та волани, локони та бантики… Лялька з антикварного магазину вдавилася б від заздрощів, побачивши моє вбрання.
— Що це за чудове видіння? - Видихнув доморощений агент 007.
— Раді представити вам нашу нову колегу. Це Світлана, - сказав Радунський.
— Грані вирішили прикрасити нашу реп’яхову пустелю чудовою трояндою, — видихнув мій черговий колега і потягнувся цілувати мені руку.
Озирнулася на Лужанського. Він ледве помітно знизав плечима і підняв очі до неба. Зрозуміло. Ось чого мене сюди тягли. Дядечко явно ласий на жінок. Це настільки очевидно, що мені навіть соромно перед Петьою стало. Навіть він так явно не пихкав, коли я з ним розмовляла.
- Дуже рада, - трохи знизивши голос, сказала я.
- Євпатій! — радісно промовив дядечко.
У цьому світі явно надто багата фантазія того, хто видає дітям імена. Добре, мені хоч по батькові не назвали, а то отримала б я потрійний перелом щелепи за першої ж спроби назвати Євпатія на повне офіційне ім’я.
— Світлана, дуже приємно — усміхнулася я. — Євпатію, у вас дуже гарний будинок. Люблю архітектуру. Професор Радунський попередив мене, що тут буде дуже гарно. Але я не очікувала, що настільки.
Знайома усмішка чоловіка, у якого стрімко зростало почуття власної переваги та повільно відключалася пильність.
— Ходімо ж у зал! — посміхнувся Євпатій. — Світлано, ви танцюєте?
— Світлана обіцяла мені танець, — ледь ліниво упустив Данило, — зменште натиск, Євпатію Алексісовичу.
І я впіймала на собі насторожений погляд Данила. Ревнує? Попереджає? Я продовжувала лагідно посміхатися.
— У моєму світі танцям приділяють не так багато уваги, — хихикнула я, — боюсь, віддавлю вам обом ноги.
— Тоді я вам покажу будинок! — випнув груди генерал-шпигун.
