Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером
Гарріс (лагідно, підбадьорливо). Дуже добре. У вас чудово виходить, грайте далі.
Нервовий піаніст. Боюся, що тут якась помилка. Що ви співаєте?
Гарріс (умить). Як то що? Пісеньку судді з «Суду присяжних». Хіба ви її не знаєте?
Котрийсь із Гаррісових приятелів (від дальшої стіни). Та ні, роззяво, ти співаєш пісеньку адмірала з «Фартушка».
(Гарріс довго сперечається зі своїм приятелем про те, що ж саме він співає. Нарешті приятель здається: мовляв, чи не однаково, співай, що хочеш, тільки співай. Гарріс, видимо ображений несправедливістю, наказує піаністові починати знову. Піаніст грає вступ до пісеньки адмірала, і Гарріс, вибравши в музиці зручну для себе паузу, починає).
Гарріс.
Ізмолоду, коли я адвокатом став…
(Усі регочуть. Гарріс сприймає те як свій успіх. Піаніст, згадавши, що в нього є жінка і діти, кидає нерівну боротьбу, встає і відходить. Його місце займає інший, а міцнішими нервами).
Новий піаніст (бадьоро). Знаєте що, ви починайте, а я за вами. Обійдемось і без вступу.
Гарріс (до нього нарешті дійшло, в чому річ, і він сміється). А, бодай йому! Вибачте. Звичайно, я переплутав дві різні пісеньки. Це мене Дженкінс збив. Ну, давайте. (Співає голосом, що виходить ніби з підвалу, як перша призвістка близького землетрусу).
Ізмолоду, за тих давно минулих днів,
В одній конторі я за посланця служив…
(Убік, до піаніста). Ні, дуже низько взяв. Почнімо знову, гаразд?
(Ще раз співає перші два рядки, тепер уже високим фальцетом. Слухачів подиві. Слабонервна літня дама біля каміна починає плакати, і її доводиться вивести).
Гарріс (співає далі).
Підлогу там я мив і вікна витирав…
Ні, не так: «Шибки у вікнах мив, підлогу натирав… і двері я клієнтам відчиняв…» ні, вибачте… от комедія, щоб я пропав, не можу пригадати цього рядка. «І я… і я…» ну, дарма, давайте приспів. (Співає).
Тепер я, тру-ля-ля, тепер я, тру-ля-ля,
Тепер я адмірал на службі в короля.
А тепер ви хором повторюйте ці два рядки.
Усі, хором.
Тепер він, тру-ля-ля, тепер він, тру-ля-ля,
Тепер він адмірал на службі в короля.
А Гарріс так і не розуміє, яке посміховище робить він із себе і якої прикрості завдає стільком людям, що не заподіяли йому нічого поганого. Він щиро вірить, що потішив їх, і обіцяє після вечері заспівати ще.
Завівши мову про куплети та вечірки, я згадав одну досить кумедну пригоду, свідком якої я був. Ця історія проливає яскраве світло на наше мислення і на людську природу взагалі, і тому, гадаю, варто переповісти її тут.
Якось я попав на вечірку в дуже вишукану і висококультурну компанію. Всі ми повдягали найкраще своє вбрання, дуже мило розмовляли й були цілком задоволені — всі, крім двох молодих студентів, що недавно повернулися з Німеччини, звичайних собі юнаків, що явно почували себе якось неспокійно й незатишно, ніби нудилися. Насправді ми просто були занадто розумні для них. Наша блискуча, витончена розмова, наші вишукані смаки були для них неприступні. Вони були чужі серед нас. їх взагалі не слід було запрошувати; згодом усі так вирішили.
Ми грали фрагменти з творів старовинних німецьких композиторів. Ми розмовляли про філософські й етичні проблеми. Ми з грацією і гідністю фліртували. Ми навіть дозволяли собі жарти — але тільки витончені.
Один з нас після вечері продекламував французького вірша, і ми дуже хвалили той вірш. А потім одна дама проспівала по-іспанському сентиментальну баладу, і дехто з нас навіть сльозу пустив від розчулення.
А тоді підвелись ті двоє молодиків і спитали, чи доводилось нам чути, як професор Шлоссен-Бошен (він щойно прийшов і сидів унизу, в їдальні) співає свої знамениті комічні куплети.
Жоден з нас, наскільки ми пам'ятали, не чув того.
Молодики сказали, що кумеднішої пісні нема й не було на світі і, якщо ми хочемо, вони можуть умовити гера Шлоссен-Бошена, з яким знайомі дуже добре, щоб він проспівав її. Ця пісня, запевняли вони, така кумедна, що коли гер Шлоссен-Бошен одного разу проспівав її німецькому кайзерові, того довелося покласти в ліжко.
Вони сказали, що більш ніхто не вміє співати її так, як гер Шлоссен-Бошен: він весь час зберігає таку серйозну міну, ніби декламує трагедію, І тим, звичайно, смішить слухачів іще дужче. Він ні інтонацією, ні мімікою не показує, що співає щось комічне, бо тим зіпсував би все. Адже саме отой серйозний, майже жалібний тон робить пісню невідпорно смішною.
Ми відповіли, що дуже хочемо її почути, бо нам не завадить як слід посміятись; тоді студенти зійшли вниз і привели гера Шлоссен-Бошена.
Він, видно, радий був, що його просять заспівати, бо відразу прийшов і без зайвого слова сів за фортепіано.
— Ох, комедія буде! Боки рватимете, — шепнули нам студенти, йдучи через кімнату, і скромно посідали за спиною в професора.
Гер Шлоссен-Бошен сам акомпанував собі. Вступ зовсім не був схожий на вступ до комічних куплетів. Химерна тягуча мелодія брала за душу, від неї аж холод за плечима йшов; але ми тихенько казали один одному, що це така німецька манера, і вже ладналися сміятись.
Сам я по-німецькому не розумію. Я вивчав німецьку мову в школі, але, закінчивши її, за два роки забув усе до слова й відтоді почуваю себе багато краще. Проте мені не хотілось показувати, що я такий невіглас, і тому я вирішив тонко схитрувати. Я не спускав очей з двох студентів і поводився, як вони. Коли вони хихотіли, я теж хихотів; коли вони реготали, реготав і я. Та ще час від часу тихенько пирскав уже з власної ініціативи, удаючи, ніби вловив кумедну нотку, якої не помітили інші. Цією останньою хитрістю я був особливо задоволений.
Незабаром я помітив, що не один я такий хитрий: до студентів прикипіло очима ще чимало гостей. Ці гості теж хихотіли, коли хихотіли студенти, й реготали, коли реготали вони; а що ті двоє молодиків
