Ось ваш вінець, леді - Джеймс Хедлі Чейз

Тепер я був позаду будинку. Підбіг до дверей гаража та, смикнувши, відчинив їх. Усередині було дві автівки. Я вибрав меншу. Вже невдовзі я завів її, викотив з гаража та розвернув у бік виїзду з полковникового двору. А тоді, залишивши увімкнутим двигун, поквапився назад, до будиночка.

І вже коли я прямував коридором, назустріч мені з великої кімнати вийшов Еккі. Вигляд він мав украй підозріливий.

— Що це ти, в біса, робиш? — запитав він.

Я, не зупиняючись, сунув на нього. Якби той парубок умів читати думки, то негайно згорнувся би клубочком і вгамувався.

— Я просто визирнув надвір, аби подивитися, чи, бува, хтось із хлоп'ят не прогулює молитовне зібрання, — сказав я.

— Та невже? — запитав Еккі та спробував пройти повз мене.

Я випростав одну руку та вхопив його за комір.

— Ну ж бо, Мо, — сказав йому. — Ходімо до кімнати, я хочу почути, що каже полковник.

Еккі заціпенів, але вирватися з моєї хватки йому було не до снаги.

— Ти намагаєшся мене надурити! — несамовито вигукнув він.

Я посміхнувся до нього з висоти свого зросту та попровадив його від задніх дверей у бік великої кімнати.

— Я привів тебе сюди, аби ти побачився з полковником, — сказав я. — Ну, то ти побачишся з полковником... та й квит.

Тоді я почув, як за моєю спиною зачинилися двері. Якби той Еккі не припхався до коридору, я би побачив ту жінку. Як же ж я любив Еккі тієї миті. Він спробував обернутися, та я досі міцно тримав колегу. Тоді я схопив його сильніше та добряче стиснув. Еккі зарепетував:

— Ти мені руку зламаєш!

— Я волів би зламати тобі шию, — спокійно резюмував я.

І тут до мене долинув ледь чутний грюкіт дверцят автомобіля. А тоді несподівано почувся звук автівки, що набирала швидкість. Еккі вже відкрив рота, щоби заволати, та я затулив його своєю долонею.

— Цить! — різко осадив його. — Якщо почнеш верещати — я тебе тут-таки й вколошкаю.

Я зачекав у коридорі, допоки пересвідчився, що вона вже поїхала, а тоді відпустив Еккі.

Він стояв та оскаженіло зиркав на мене.

— Оце так приятеля маю, — люто просичав колега. — І після такого ти ще думаєш отримати ту сотню баксів? Сміх та й годі.

— А зараз послухай-но мене уважно, Мо, — спокійно промовив я. — Уся ця подія не зовсім така, якою видається на перший погляд... тут ти маєш слушність. Але це не ті новини, що їх ти можеш узяти й надрукувати. Якби я допіру дозволив тобі усе рознюхати, то твоя газетка вскочила би по самі вуха у халепу, яка називається судовий позов за наклеп. А коли вже до вас позиватиметься Кеннеді та почнеться судовий процес у справі про поширення наклепів — усе ваше газетярське товариство візьмуть гамузом і хутенько викинуть геть із новинарського бізнесу. Та якщо ти будеш хорошим хлопчиком і триматимеш язика на припоні, я втаємничу тебе у певні відомості... однак вони — не для друку.

Еккі ніколи не міг злитися довго. Він зиркнув на мене спідлоба, відтак його обличчя прояснішало.

— Ет, слід було мені раніше здогадатися, — нарікав він на свою долю. — Адже з-поміж усіх нікчемних ошуканців ти — найбільший пройдисвіт. Гаразд, я не здійматиму галасу. Ця таємниця залишиться зі мною. Ну, то що ж тут, власне, сталося?

Я стишив голос.

— Схоже на те, що полковник переоцінив свої можливості. Ти ж бо знаєш, який він ласий до жінок. Ну, то нині йому трапилася панянка, якій його упадання не припали до душі, ба більше — вона дістала зрівнювана шансів[29] і почала з нього смалити. Ця пані належить до вершків суспільства. Навіть я не знаю, хто вона. Ми з Кеннеді домовилися, що я нишком виведу її з будинку, поки ви, хлоп'ята, точите з полковником балачки.

Еккі поринув у роздуми.

— То ніхто не постраждав? — з гіркотою у голосі запитав він.

Я похитав головою.

— От дідько! Та ж у тому взагалі немає жодної цікавої історії. Усім і так відомо про Кеннеді та його жінок. То ні для кого не новина. Шкода, що та панянка не нашпигувала його кулями. Ох, ото була би сенсація для першої шпальти!

Я з відразою поглянув на колегу.

— Ото такий ти милий хлопець, еге? — запитав його. — Ну, хай там як, але тепер ти знаєш правду. Сам бачиш — уся ця справа така хороша, що не варта й гроша, а ви таку метушню навколо неї зчинили, що куди там.

Еккі глипнув на свого годинника.

— Ну, гадаю, вже рушатиму звідси, — сказав він. — Мабуть, я трохи поквапився щодо тієї сотні баксів. А втім, я подбаю, аби ти її отримав.

Я вишкірився.

— Може, поділимо навпіл? — запропонував я. — Надішли мені п'ятдесятку, а я розпишуся, що отримав сотню.

Еккі кивнув. Він знову мав цілком щасливий вигляд.

— Не така вже ти й падлюка, — резюмував колега. — Може, колись ти почнеш грати чесно — отоді я тебе взагалі любитиму.

Решта хлопців юрбою посунули з кімнати. Вони допитливо поглянули на нас, але Еккі ані словом не прохопився. Він просто попровадив їх до автівок.

— Сядеш до нас? — запитав він, озирнувшись через плече.

— Авжеж... Я не маю причин повертатися назад пішки, — сказав я.

На порозі з'явився Кеннеді.

— Ні, — промовив він. — Ви залишитеся тут. Я хочу з вами поговорити.

І я був тому радий. Мені подобався цей чолов'яга, до того ж я вже добряче зголоднів.

Щойно остання автівка поїхала геть, Кеннеді пішов з ґанку та зачинив за собою вхідні двері. Він усміхнувся до мене.

— Що ж, то була нівроку гарна робота, — схвально мовив він. — Ви, безперечно, знову витягли мене з халепи. Схоже, я стаю вашим довічним боржником.

— Забудьте про це, гаразд? — поквапливо мовив я. — Коли ви говорите таке, мені починає кортіти скористатися вашою щедрістю.

Він засміявся.

— Довгенько ж я вас не бачив. Гадаю, ми маємо багато всього надолужити. Залиштесь і погостюйте у мене кілька днів. Що скажете?

Я стояв і вагався, та Кеннеді лише