Фантомна довіра - Лана Вернік

Історія з додаванням у вино медпрепарату Тоню повеселила. Подруга мала неймовірний талант знаходити щось смішне і веселе у всьому.

— Ото вже її жаба на пару з хотюнчиком душать! — заливалася вона сміхом, коли подруги сиділи на кухні у Лори вдома. — А ти, Лорко, стерво! Ходиш вся така апетитна, у пацанів яйця зводить, а ти нікому не даєш! Ще й дівкам через тебе дах зносить! Ти ж, як медик, маєш знати, що і спермотоксикоз, і хронічний недотрах — то шкідливо!

Тоня сміялась і витирала сльози.

— Про що ти говориш? Навколо купа охочих полегшити страждання і тим, і іншим.

— А якщо “охочі” не підходять?

— На той випадок у кожного є дві руки, — серйозно відповіла Лора, а коли Тоня знову залилася сміхом, усмішка торкнулась і її обличчя. — Що? Я щось не так сказала?

— Ой, подруго, я з тебе не можу, — Тоня взяла серветку і витерла сльози. — А що Руслан сказав?

— Я йому не розповідала, а то ще піде морди бити.

— То хай би й побив, а то Маринка вже зовсім охрініла. Слухай, це ж, якби ти випила, хтозна, що могло б статися! Я думаю, що Руслан має про це знати. Якщо не як твій хлопець, то як друг — точно. Або подзвони Бакеро!

— Ні-і-і… Нізащо, — Лора насупилася. — Та Бакеро й не в країні. Він же казав, що в січні його не буде… Може, ще не приїхав? Руслану, можливо, скажу, а втягувати сторонніх у ці справи не збираюся.

— Ага. Тобто, Руслана ти за стороннього вже не сприймаєш? Це добре. А те, що він, можливо, хлопчик за викликом, тебе, я так розумію, заводить?

— Що?! Я взагалі про нього, як про сексуального партнера, не думаю!

— Ой, ні! Бідні мої вуха! Сексуальний партнер! Де ти тільки таких слів нахапалася? Ларисо, ти дикунка, чесне слово! У тебе під носом ходить суцільний секс, а ти морозишся.

— Можеш забрати його собі.

— Ні, дякую, я собі сексуального партнера вже маю, — залилася сміхом Тоня. — А Русланчик таки, бачиш, має на тебе плани.

— Бачу.

— Якщо він підробляє цим ділом, то у ліжку має бути досить цікавим. Як для першого досвіду — проканає.

— То-о-оню… — протягнула Лариса.

— Що?! — здивувалася подруга.

— Блін, тобі оце, крім моєї незайманості, нема більше про що поговорити?

— Та поговорити є про що, про пози там різні… Але ж ти не в темі! — Тоня знову залилася сміхом.

— От же ж сексуально стурбована, — Лора скривилася. — Якщо я з ним пересплю, ти від мене відчепишся?

— Не знаю.

— Так. Все. Досить про мене. Що там Максим, твій сексуальний партнер?

— Все добре, — Тоня усміхнулася. — Розвиваємо наше близьке партнерство в різних напрямках.

— Слухай, а чому в нього немає дітей?

— Він каже, що проблема в ньому. Малорухливі “хвостатики”... Лікується вже багато років, але якось не дуже допомагає… — Тоня посерйознішала, коли тема розмови змінилася. — І я оце спостерігаю за ним і його дружиною… Як вони розмовляють, як поводяться поруч одне з одним… Як дивляться… Зі мною він не такий.

— Вони — сім’я.

— Так, — Тоня кивнула головою. — Сім’я, а я — тимчасове явище.

— Ти ж сама казала, що хочеш отримати досвід.

— Казала… І я його отримую. І не тільки досвід, але відчуття таке, що я краду, розумієш? — Тоня з тугою поглянула на подругу.

— Розумію… — Лора кивнула у відповідь.

Вони довго сиділи мовчки на кухні, і кожна думала про своє. Тоня — про те, що закохалася по вуха, розчинилася повністю у Максимі, а він належить іншій, від якої ніколи нікуди не піде. І Тоні якось доведеться збирати себе по крихтах і намагатися будувати інше життя, хоча серце ніяк не хоче слухатися голосу розуму, линучи лише до Максима. До чужого чоловіка. І вона часом ненавиділа себе за це...

Лора ж думала про те, що вона б і рада була закохатися, але жоден представник чоловічої статі її не цікавив… Не було іскри. Та сама Тоня колись казала, що кохання позбавляє здатності думати й аналізувати. Якщо мозок брикається, то "хімії" нема. Мозок Лори не зупинявся ні на мить, вона думала постійно. Присутність Руслана поруч ніяк не впливала на цю мозкову діяльність… Абсолютно.

— Якось воно буде, — сказала Тоня згодом.

— Так… — підтримала подругу Лора, хоча кожна вкладала у ці слова свій зміст.

В понеділок Лора дізналася, що Олена Пилявець “чудила” в п’ятницю в парку: сміялася, хотіла вилізти на кригу озера — Валерій забрав її і відніс на плечі назад до алей. Потім вона вирішила, що їй потрібно сфотографуватися з усіма пам’ятниками у парку. Одна справа — просто стати біля… Але Олені потрібно було дертися саме “НА”. Тому вона вилазила на руки “парі, що танцює”, а коли побачила знамениту “студентську шару”, то видертися на неї стало її справою честі. Вона лізла — з’їжджала — дерлася знову. Заважала куртка. Зняла. На крики, що холодно, не зважала, бо перед нею була її ціль. ШАРА. Благала Іщенка, щоб він її підсадив. Коли Валерій здався і Олена, НАРЕШТІ, опинилася нагорі, почала кричати, що тут немає за що триматися… Ну, воно ж зрозуміло: сфера… Але фото вийшли цікаві. Спуск із шари був не менш захопливим, ніж підняття. Після взяття цієї “висоти” і успішного повернення на землю, Олена почала потроху заспокоюватися. Вечоріло, і компанія поїхала по домівках. Як і обіцяв Лорі, Валерій доправив Олену додому та передав у руки батьків. На той час дівчина вже майже прийшла до тями.