Фантомна довіра - Лана Вернік

— Ні… Та мені вже й на електричку пора…

— Ну, хоч символічно, — благала староста. — Хоч губи обмокни…

Лора піднесла чашку до губ, удавши, що п’є.

— Дивний смак, — сказала Лора і поглянула на старосту, витираючи губи рукою.

Марина нічого не відповіла, невідривно дивлячись на дівчину. Лариса демонстративно поглянула на наручний годинник і заявила, що їй пора. Насправді до електрички було ще багато часу, але лишатись у цьому серпентарії не хотіла. Вона віддала старості чашку і, махнувши одногрупникам рукою на прощання, пішла алеєю у бік училища.

— Олено Пилявець, тепер ти! — вигукнула староста, для годиться "обновивши" вино в чашці.

Слідом за Лорою побіг Валерій.

— Лоро, чекай…

— Необов'язково зараз бігти за мною. Не “палися”.

— Я ж прийшов просити, щоб ти нічого не казала Руслану про те, що я до тебе тут клеївся...

— Не скажу... Це була ідея Марини?

— Ну а кого ж іще? Вона й фотоапарат взяла, щоб зробити потрібні знімки...

— Чому?

— Те, що я зустрічаюся не з тобою, вона вже знає. Бачила мене з нею, і ми поговорили. Але не може пробачити вам з Пилявець того танцю. Після нього у вас з’явилися хлопці — заздрить. Маринка… Вона ж пришелепкувата...

— А Олену ти попередив?

— Ні... — він похитав головою та опустив очі. — Але я простежу, щоб з нею все було добре.

— Але…

— Якби ви двоє не випили, вона б зрозуміла… А ти їдеш хтозна-куди електричкою... я не хотів, щоб з тобою щось трапилося. Ти була б неадекватна, найменше, що могло б статися, з тебе б усі посміялися. Найгірше… — він замовк.

— Дякую.

— Ти класна, Лоро. Шкода, що я тобі не подобаюся… — сказав він, і Лорі здалося, що от саме зараз Валерій говорив відверто, не грав.

— Ти теж класний, і ти подобаєшся мені. Як друг.

— Лише друг?

— Лише друг. Ти хороший хлопець… Я вдячна тобі за те, що ти щойно для мене зробив.

— Дякую... Але мене це не гріє... — він сумно усміхнувся. — Лоро… Я ще хотів тобі сказати… Руслан…

— Що Руслан?

— Він не такий, як здається. Будь з ним обережною.

— Ти про що?

— Ну… Кажуть, він спить за гроші з… жиголо, одним словом..

— Жиголо?

— Так кажуть… Ну, я ж теж на швидкій працюю, щоправда, на іншій підстанції, але про походеньки “блондина з центральної” легенди ходять.

— У мене йому точно нема на чому нажитися, — Лора всміхнулася.

— Ну, не скажи… Він вже хвалився, що знайшов собі “цілку”… Каже: “Прослідкую, щоб ніхто не зіпсував”…

Вона здивовано поглянула на Валерія, а той кивнув на підтвердження своїх слів. Лора не знала, як реагувати на подібну інформацію, тому вирішила, що деталі обговорить із Тонею. Потім.

— Д-дякую, що сказав... Мені пора… Справді вже пора. Бувай!

— Бувай. До понеділка.

Лора повільно пішла в напрямку станції “Борщагівка”. Марина… От же ж заздрісна мстива сучка, ця староста! А Валерій виявився не таким “козлом”, як вона вважала. Навіть дуже прикольний. Руслан жиголо? Оце вже цікаво й несподівано. Знайшов цілку… Як же збирається слідкувати? Невже це правда?

Лора замислилася. Часи складні, а Руслан завжди мав гроші, і вона особливо не загадувалася над питанням, звідки він їх бере. Її це не цікавило, якось так думалося, що хлопець має витрачати кошти, залицяючись до дівчини, але ж Руслан не працює ще... А з фінансами у нього все гаразд… Батьки допомагають? Чи все ж “заробляє”?