Безтілесна людина - Джон Діксон Карр

— Я затримався. Треба було підсунути й поставити на місце всі книжкові шафи. Нічого! Ніякого таємного ходу. Камін міцний, без будь-яких секретів. Димохід іде під кутом і має лише два-три дюйми в перерізі… Щось іще, сер? Хлопці роботу закінчили.

— Відбитки пальців?

— Відбитків багато, але… Ви відчиняли вікно, сер? На шибці відбитки ваших пальців. Я їх знаю, сер.

— Взагалі я намагаюся своїх відбитків не залишати, — урвав його Хедлі. — Що далі?

— Інших відбитків на шибках немає. А рами й підвіконня покриті лаком. На них зосталися б не тільки відбитки пальців, а й рукавичок. Якби хтось не хотів залишати слідів, йому довелося б розігнатися й, ні до чого не доторкаючись, пірнути з вікна вперед головою.

— Дякую! Досить, — кинув Хедлі. — Містере Бетс, ідіть огляньте задній двір… Містере Мілз, почекайте! Поки Престон сходить і покличе містера Петтіса, я хотів би поговорити з вами.

— Здається, все, що я вам розповів, береться під сумнів, — саркастично посміхнувшись, промовив Мілз, коли Бетс і Престон вийшли. — Запевняю вас, я розповів правду. Ось тут я сидів. Погляньте самі.

Хедлі відчинив двері. За тридцять кроків від нього, у протилежному кінці високої напівтемної зали, були двері до кімнати професора Грімо; на них падало яскраве світло з-під арки.

— На мою думку, помилитися неможливо, — буркнув старший інспектор. — А може, відвідувач справді не входив до кімнати? Якщо взяти до уваги те, що ми почули, то можна зробити висновок: біля дверей діялися не зовсім зрозумілі речі. Я не думаю, що до цього була якось причетна жінка — в масці або… Але ж ви бачили їх одночасно. У кожному разі… Жах, та й годі!

— Нічого незрозумілого біля дверей не діялося, — щиро образився Мілз. — Я добре бачив усіх трьох. Мадам Дюмон була праворуч від дверей, високий відвідувач — ліворуч, а доктор Грімо посередині. Відвідувач увійшов до кімнати, причинив за собою двері й більше звідти не виходив. Все це відбувалося не в півтемряві. Не можна було помилитися в тому, що відвідувач мав велетенський зріст.

— Я теж не бачу підстав сумніватися, Хедлі, — докинув доктор Фелл по паузі. — Версія, що відвідувач міг вийти з кімнати через двері, відпадає. Що ви знаєте про цього Дреймена, містере Мілз?

— Він справді цікава людина, — примруживши очі, монотонним голосом відповів Мілз. — Але я знаю про нього небагато. Він оселився тут за кілька років до мене, принаймні так мені сказали. Відмовився від учителювання, бо, незважаючи на зусилля лікарів, почав утрачати зір, хоча з вигляду… е-е… Його очей і не скажеш, що він майже сліпий. Дреймен звернувся по допомогу до професора Грімо.

— Професор Грімо чимось йому завдячував?

— Цього я не можу сказати. Якось згадувалося, нібито вони познайомились у Парижі, де професор Грімо вчився. Це все, що я знаю, коли не рахувати того, що сказав професор, виголошуючи тост на одному, так би мовити, святковому бенкеті, — Мілз, не розтуляючи рота, самовдоволено всміхнувся, примружив очі й з іронією в голосі повів далі: — Так от, професор Грімо сказав, що містер Дреймен колись урятував йому життя, й назвав його найкращим у світі товаришем. Звичайно, за умови…

Мілз за звичкою поставив одну ногу поперед другої й, погойдуючись назад-вперед, постукував носаком заднього черевика по закаблуку переднього. В такій позі його маленька постать з великою копицею волосся на голові нагадувала карикатуру на Суїнберна[13].

— Ну, а за що не любите його ви? — з цікавістю глянувши на нього, запитав доктор Фелл.

— Я і не люблю його, і не зневажаю. Але він не робить нічого.

— Тому й міс Грімо не любить його?

— Міс Грімо не любить його? — перепитав Мілз, широко розплющивши очі. — Атож, я помічав це, але не був певний.

— А чого йому так подобаються ночі Гая Фокса?

— Гая Фо… — Мілз здивовано замовк, потім осміхнувся й повів далі: — А-а! Я відразу не зрозумів. Бачте, він дуже любить дітей. Двоє його власних загинули кілька років тому. Як мені відомо, вони впали з даху… Це була одна з тих безглуздих трагедій, яких ми позбудемось, коли побудуємо в майбутньому більший, величніший, просторіший світ. — По цих його словах обличчя в доктора Фелла налилося кров'ю, але Мілз говорив далі. — Його дружина не пережила горя. Згодом у нього почав слабнути зір… Він любить спілкуватися з дітьми, та в нього й у самого ніби дитяче мислення, незважаючи на певні розумові здібності. — Мілз закопилив губу. — Він ніколи не пропускає нагоди побути п'ятого листопада серед дітей. Це день народження одного з його нещасних нащадків. Він цілий рік заощаджує гроші, щоб купити ілюмінацію та прикраси й змайструвати кумедне опудало Гая Фокса для…

Постукавши, до кімнати ступив сержант Престон.

— Внизу нікого немає, — доповів він. — Джентльмен, якого ви хотіли бачити, мабуть, пішов додому. А оце щойно приніс для вас хлопець із лікарні. — З цими словами сержант передав старшому інспекторові конверт і квадратну коробочку, схожу на скринечку для коштовностей. Хедлі дістав записку, перебіг її очима й вилаявся.

— Відійшов — і ні слова! — кинув він. — Ось, читайте!

Доктор Фелл почав читати. Ремпол заглянув йому через плече. В записці говорилося:

«Старшому інспекторові Хедлі:

Бідолашний Грімо помер об 11.30. Посилаю вам кулю. Гадаю, вона випущена з револьвера калібру 0,38 дюйма. Я намагався зв'язатися з поліційним лікарем, але він заклопотаний іншою справою, тому надсилаю її вам. Перед смертю професор Грімо опритомнів. Те, що він сказав, можуть, крім мене, засвідчити дві мої медичні сестри. Та, можливо, він марив, і я мушу бути обережним. Я знав його досить добре, але зовсім не знав, що в нього є брат.

Повідомивши мені про це, професор Грімо сказав дослівно таке: «Це зробив мій брат. Я не думав, що він стрілятиме. Бог його знає, як він вибрався з тієї кімнати. Цієї секунди він там, а наступної його там уже немає. Візьміть олівець і папір, швидше! Я хочу сказати вам, хто мій брат, аби ви не подумали, що це марення».

Від напруження в нього почалася кровотеча, і він помер, не сказавши більше нічого. Чекаю вказівки щодо тіла. Якщо можу чимось допомогти, дайте знати.

І. Г. Петерсон, доктор медицини».

Всі перезирнулися. Загадка залишалася складною й нерозгаданою, факти справжніми, свідчення перевіреними. Але залишався й страх перед безтілесною людиною. Помовчавши, старший інспектор сумно повторив:

— Бог його знає, як він вибрався з тієї кімнати.