Іспанський варіант - Юліан Семенов

Захмелілі льотчики сиділи поруч у кріслах — один німець, другий італієць — і обговорювали переваги нового «месершміта» над «капроні».

— Хоч це й не патріотично щодо моєї країни, — говорив італійський капітан, — але ваш новий месер, звичайно, набагато кращий. Ваші льотчики, мабуть, трохи хвастаються його швидкістю, але швидкість усе-таки дивовижна. Шкода, що ви його приховуєте навіть від нас. То хоч не хвастайтесь…

— Ми, німці, — відповів підполковник люфтвафе, — хоч і маємо чимало недоліків, але ми — не хвастуни.

Ян, неуважно обернувшись, сказав:

— Це якраз про те, що людські недоліки є продовженням їхніх достоїнств?

— Марксистське формулювання, — відповів Хаген. — Чи мені здалося?

— Здалося, — хмикнув Штірліц. — У них про це інакше сказано.

— Ви великий знавець марксизму? — здивувався Пальма. — Ось моя картка, заходьте при нагоді, побалакаємо про Маркса.

— З радістю. А це мої телефони — дзвоніть.

— П'ятсот сімдесят кілометрів! — вів далі італієць. — Це швидкість, яка розіб'є вщент усю авіацію світу. Я не вірю, що в нового месера така швидкість!

— Єдине, що ми вміємо тепер робити, — засміявся німецький льотчик, — так це збільшувати швидкість.

— Навіть шестисоткілометрову? — не міг угамуватися італієць.

— При нашому податковому пресі можна витиснути й тисячу кілометрів.

Пальма знову засміявся:

— Ось так і розголошуються державні таємниці.

Штірліц утупився поглядом в обличчя німецького льотчика. Той ніби завмер, похлинувшись сміхом.

— Пане Хаген, ви не знаєте, тут полюють на кіз? — спитав Пальма.

— А я не мисливець. Це шкуродерство — вбивати кіз… Нещасні, добрі істоти — хіба вони винуваті, що бог створив їх такими красивими? Що ж до риболовлі — тут я дока. Ловити мовчазних, хитрющих риб — це чоловіче діло. Я ладен підтримати компанію. Правда, Штірліц у нас чемпіон по риболовлі, і з ним змагатися я боюсь…

Штірліц, пробачившись, ступив до німецького льотчика — підполковника люфтвафе. Саме до нього й до італійця підійшов лакей з сандвічами. Штірліц узяв з підноса сандвіч і ніби ненароком упустив його на коліна німцеві.

— Вибачте, підполковнику, — заметушився він, — ходімо, в нас у туалеті є мило, ми змиємо цю пляму…

Він повів льотчика в туалет і там тихо сказав йому:

— Ви що, з глузду з'їхали? Базікаєте, як тетерук на токовищі! Ваше прізвище?

— Манцер, — відповів льотчик. — Віллі Манцер, штурмбанфюрер! Я не думав, що нас так чути…

— А італієць? Ви. ж не мені патякали, а йому! Ви, німець — не забувайте про це ніде й ніколи! Ворог підслухує, а він різноликий, наш ворог, надто різноликий і всеїдний.

Манцер зблід. Штірліц помітив, що спочатку став бліднути лоб, як у покійника, потім крапельки поту зросили все його обличчя — дрібні, наче намистинки. «П'є, — машинально подумав Штірліц. — Але п'є, мабуть, нишком, сам-один — інакше нам би вже подали сигнал…»

— Завтра подзвоніть мені по цьому телефону, — сказав Штірліц, вирвавши аркушик з блокнота. — Треба поговорити.

Берлін, 1937, жовтень

Увечері Гейдріх зайшов за Шелленбергом.

— Поїдемо за місто, — сказав він, — вип'ємо. Хочеться посидіти в якомусь невеличкому селянському шинку — лише там я ще відчуваю себе самим собою.

Він сів за кермо важкого «майбаха» і погнав машину по тихих, безлюдних берлінських вулицях — місто засинало рано — в напрямку до Заксенхаузена.

— Казкова в нас природа, — сказав Гейдріх, коли машина, поминувши Панков, вигулькнула на приміське шосе, — кращої ніде немає. Сосняки, дубові гаї — краса яка, правда ж?

— Я не люблю дубових гаїв, вони ніби наслідують олеографію, — відповів Шелленберг.

— Це не патріотично. Треба любити дубові гаї. Пруссія славиться саме дубовими гаями. Я люблю їх у дощовиті дні. Чорні стовбури й туга пружність зеленого листя… Як це строго й прекрасно…

— Я люблю море.

— Яке? Південне чи північне?

— Південне.

— Шелленберг, я завжди підозрював, що ви поганий патріот. Ну що може бути хорошого в південному морі?! Спека? Безвілля у всьому. Північне море — мужнє, ревуче, суворе, з ним приємно боротися, коли запливеш за милю від берега, а вали йдуть на тебе і намагаються потягти з собою — це я люблю.

— Вам треба було народитися морським поетом.

— Я народився моряком, я й досі бачу море уві сні — наше північне, грізне море…

— А я уві сні бачу береги Африки, величезні порожні пляжі…

— Там скрізь самі чорні, Шелленберг, що це ви?

Раптом Гейдріх різко загальмував, і Шелленберг спершу не збагнув, що сталося, тільки інтуїтивно вперся руками у вітрове скло. Щось жовте, велике перебігло дорогу прямо перед радіатором машини, а друге, — але не жовте, а скоріш світло-сіре, — полетіло в кювет, і Шелленберг зрозумів, що це оленя, якого зачепило крилом «майбаха». Гейдріх кинув машину просто посеред безлюдного шосе й побіг до кювету. Оленяті перебило ногу, воно все тремтіло, кров, яка текла з відкритої рани, що оголила білу кістку, була темна, димчаста.

— Боже, який жах, боже мій, — прошепотів Гейдріх.

Він узяв оленятко на руки, поклав його на заднє сидіння і, розвернувши машину, помчав назад до Берліна. Розбудивши сторожа ветеринарної лікарні, Гейдріх послав його по лікаря; Гейдріха лихоманило майже до самого ранку, поки оленя не заснуло, витягши перебинтовану, покладену в шину, струнку ногу…

— Їдьмо до мене, — сказав Гейдріх. — Їдьмо, Шелленберг, мені самому зараз буде дуже тяжко. Очі цього нещасного не дадуть заснути…

Вдома на Ванзеє він випив склянку горілки, увімкнув радіолу й довго слухав народні німецькі пісні, часом підспівував хору, і Шелленберг помітив: коли Гейдріх підспівував пісню, в його сталевих, продовгуватих очах бриніли сльози.

Рано-вранці Гейдріх викликав Шелленберга. Шеф імперського управління безпеки був, як завжди, холодний, до синяви поголений, і очі його були нерухомі, ніби зупинені невидимим гіпнотизером.

«Зовсім інше обличчя, — подумав Шелленберг, — учора він був людиною, а зараз він зліпок з самого себе».

Передавши Шелленбергу папки з матеріалами із Стокгольма й Парижа, обговоривши шифровки, що надійшли за ніч з Чехословаччини, він при кінці розмови ніби між іншим сказав:

— А тепер про дрібниці… Пошліть трійку вірних людей у Бургос і організуйте поїздку на фронт для Пальми разом з кількома італійцями чи іспанцями — кого вам не жаль. І нехай на передовій наші люди ліквідують їх: якщо ми приберемо з дороги одного Пальму — це може викликати непотрібні плітки, а так — на війні як на війні. Це він розкрив фірму Вельтена, більше нікому. Гратися з ним зараз небезпечно, знову ж таки війна є війна. Коли немає доказів, точних, як аксіома, підозрілу людину, яка