Іспанський варіант - Юліан Семенов

— А якби Голландія вас не пропустила?

— Тоді я гнав би їх через Англію.

— Брешеш. Англійці не пропускають ваші літаки. Вони не встряють в ігри на Піренеях.

— Через Англію, — повторив Грасс, — це правда.

— Хто у вас є в Англії?

— В Англії є людина.

— Що ти про неї знаєш?

— Нічого.

Гейдріх звернувся до Штуби:

— Покажіть йому кіно.

Штуба зняв телефонну трубку й вигукнув:

— Де там кіномеханік? Нехай пустить стрічку.

Застрекотів кіноапарат, встановлений у сусідній кімнаті. На білій стіні з'явилися невиразні обриси голого чоловіка. Його держали під руки два есесівці. Трохи віддалік два інші есесівці годували м'ясом двох величезних доберман-пінчерів.

— Не заплющуй очей, — сказав Штуба Грассу, — дивись уважно. Я показую це кіно, щоб зберегти тобі життя.

З свого кутка Гейдріх сказав:

— Погасіть світло, бо зображення нечітке.

Штуба погасив світло, й стало добре видно, як есесівці спустили з поводків доберман-пінчерів, а два інші есесівці відбігли од своєї жертви й добермани кинулися на голого чоловіка, він почав відбиватися від лютих собак, що хотіли вчепитися йому в низ живота.

— Собаки натреновані, — поясний Штуба. — Вони добре натреновані. Вигризають статеві органи так, що потім ув'язненому лишається лише один шлях: у папську капелу — кастратом.

Гейдріх, так само стиха, мовив із свого кутка:

— Поясніть йому, що тут нема звуку, мені не хотілося б, щоб ми програли йому плівку. Він тоді почує, як цей чоловік — його ж професії — кричить. Це страшно слухати.

— Вимкніть, — насилу розтуливши закривавлені губи, попросив Грасс. — Не треба. Я знаю, що того чоловіка в Лондоні звуть Доріан. Більше я не знаю про нього нічого.

— Що він робить?

— Не знаю.

— Скільки йому років?

— Я його не бачив.

— Звідки він родом?

— Він живе в Англії, але він не англієць… Він там працював…

— А де він живе в Лондоні? — спитав Штуба.

— В Лондоні його зараз нема. Він в Іспанії.

— У червоних?

— Ні, у Франко.

Гейдріх швидко вийшов з кабінету, набрав номер телефону й спитав:

— Шелленберг, скажіть, будь ласка, хто з англійців перебуває при штабі Франко? Військових там нема?.. Розумію… Журналісти? Скільки? П'ятеро? Ясно. Подивіться, будь ласка, у своїй картотеці, хто із журналістів був у Ріббентропа чи цього, чи минулого року. Спасибі, я підожду. І чи немає цього чоловіка зараз в Іспанії?

Гейдріх повернувся до кабінету, підсунув стілець до скляної ванни, в якій лежав замордований Грасс, і спитав його:

— Яке у вас звання?

— У мене нема звання.

— Яке звання у вашого шефа?

— Я нічого більше не скажу.

— Кого ви знаєте з військових?

— Нікого.

— З чекістів?

— Я нічого не скажу, — повторив Грасс і заплющив очі.

Гейдріх обернувся до Штуби.

— Ходімо зі мною.

Вони вийшли до сусідньої кімнати, і Гейдріх звелів:

— Цього хлопця треба буде за три-чотири дні привести до тями, а потім заберете його в Голландію і там організуєте йому автомобільну катастрофу.

— Я не зовсім розумію, обергрупенфюрер…

— Було б дуже погано, коли б ви розуміли всі мої плани, Штуба, — усміхнувся Гейдріх. — Ви красиво зав'язали цю операцію, треба її так само красиво й розв'язати. Навіщо лякати Москву, що ми знаємо їхнього Доріана? А цього Грасса — візьміть від нього все і везіть до Голландії…

Задзвонив телефон. Гейдріх зняв трубку.

— Слухаю. Ясно… Пальма… Так я й знав. Спасибі. Проінформуйте про це Ріббентропа… Хоча ні, не треба. Я до вас зайду — поговоримо. Лерсту надішліть шифровку: щоб очей не спускав з цього нашого «друга». Хай він організує йому цікаві зустрічі, поглянемо, чи немає в латиша зв'язків. А коли цікавих зв'язків у Бургосі немає, хай підготує йому поїздку на фронт. Ну, про це потім. Я у вас буду о восьмій.

Бургос, 1937, жовтень

Саме о восьмій німецький військово-повітряний аташе в Бургосі генерал-полковник Кессельрінг улаштовував прийом.

Лерст, усміхнений, ошатний, веселий, підвів до Кессельрінга Яна.

— Генерале, я хочу представити вам нашого друга, військового кореспондента пана Пальму.

— Я читав ваші статті, вони серйозні й об'єктивні…

— Дякую вам.

— Ніхто так не цінить об'єктивність, як солдати…

— Я впевнений у цьому, генерале.

Лерст і Пальма підійшли до другої групи військових. Лерст познайомив Яна з генералом Ріхтгофеном.

— Радий бачити грізного вождя німецьких асів, — мовив Ян.

Ріхтгофен запитливо глянув на Лерста.

— Це наш друг, — журналіст Пальма.

Лерст повів Яна в глибину зали, до каміна. Він спинився на мить біля штурмбанфюрера СС Штірліца:

— Дорогий Пальма, познайомтесь — це мій помічник, він теж захоплюється індійською філологією.

— Хайль Гітлер, — вигукнув Штірліц.

Ян, засміявшись, відповів:

— Хайль король.

Лерст, Пальма й Штірліц підійшли до вільного диванчика й сіли поруч. Лакей приніс вино» й маленькі бутерброди на чорному лакованому підносі.

— «Хайль король» — смішно, — озвався Лерст. — Я розумію переваги вашої демократії, але в нас це не може прижитись. Ми знали веймарську демократію, і про неї я можу лише сказати — безпорадність. А націонал-соціалізм — це динамізм, це концентрація промислової могутності, це ясна мета. І — як наслідок — ми б'ємо червоних і на землі, і в повітрі. Я дедалі частіше й частіше запитую себе — як можна з вашою прогнилою системою боротися проти комунізму?

— Я в захваті від динамізму Гітлера, — відповів Пальма. — Концентрація могутності — це прекрасно. Але розвійте мої сумніви: часом ваша система нагадує потужний спортивний мотоцикл, а наша система — диліжанс. Чим швидше мотоцикл мчить, тим він стійкіший. Перемога — це швидкість. А якщо поразка? Мотоцикл упаде набік. Диліжанс просто зупиниться. Англія нагадує диліжанс. Вона пережила багато потрясінь, вона зупинялась, але не падала.

Лерст закурив.

— З мотоциклом — вдало. Якщо ми — мотоцикл, то зупинятися в найближчі роки аж ніяк не збираємось.

— І, крім того, ми мотоцикл з коляскою, — додав Штірліц.

Пальма зауважив:

— Ну, хіба що з коляскою — тоді інша справа.

До Лерста підійшов Хаген, хотів щось сказати йому, але той перебив:

— Дорогий Пальма, хочу представити вам мого другого помічника. Він фехтує куди краще, ніж я, звуть його Хаген, і він — чудовий спортсмен.

— Коли не п'є дуже багато пива, — кинув Штірліц.

— У вас стільки помічників, що мені хочеться вважати вас не секретарем посольства, а принаймні послом, — сказав Ян.

— На все своя пора.

— Ми не поспішаємо, — квапливо мовив Хаген. — Знаєте, є чудова приказка: «Поспішай повільно».

— Хороша приказка, — погодився Ян.

— Пане Лерст, — шепнув Хаген, — надійшла спішна кореспонденція з Берліна. Там є дещо для вас.

Лерст підвівся:

— Розважайте нашого гостя.