Українська література » » Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

---
Читаємо онлайн Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
той горщечок — а там золоті індійські рупії, мільйон рупій…

— Ну й дурепа! Знайшла кому казати!.. Дали б мені цей мільйончик… от я б…

— Між нами кажучи, якщо хочете знати, — гроші — це все.

— А в якійсь печері під Можайськом…

Згори долинав стогін, гучний, повноцінний стогін загибаючого індивідуума.

Співрозмовники на мить засмутилися, але зачарування несподіваними багатствами, що ллються з кишень японських принців, варшавських родичів чи американських солдатів, було таке велике, що вони знову почали хапати один одного за коліна, бормочучи:

— І коли розкрили мощі, там, між нами кажучи, знайшли на мільйон.

Вранці, ще не зовсім прокинувшись від сну, Остап почув шарудіння штори і голос:

— Мільйон! Розумієте, цілий мільйон…

Це вже було занадто. Великий комбінатор гнівно зирнув вниз. Та вчорашніх пасажирів вже не було. Вони зійшли на світанку в Харкові, лишивши по собі. зім'яті постелі, просалений аркушик арифметичного паперу, залишки котлет, крихти хліба, а також мотузку. Новий пасажир, що стояв біля вікна, байдуже глянув на Остапа і, звертаючись до своїх супутників, продовжував:

— Мільйон тонн чавуну. До кінця року. Комісія вважає, що об'єднання може це дати. І що найсмішніше — Харків затвердив!

Остап не бачив у цих словах нічого смішного. Та нові пасажири почали всі разом реготати. При цьому на всіх трьох зарипіли гумові пальта, яких вони ще не встигли зняти.

— А як же Бубешко, Іван Миколайович? — запитав наймолодший з пасажирів з азартом. — Напевне, землю носом риє?

— Вже не риє. Попав у ідіотське становище. Але що було! Спочатку він поліз у бійку… ви знаєте, Іван Миколайович — характер… Вісімсот двадцять п'ять тисяч тонн — і ні одної тонни більше. Тут почалося серйозне діло. Применшення можливостей… Факт! Рівняння на вузькі місця — факт! Людині треба було одразу ж визнати свою помилку. Так ні ж! Амбіція! Подумаєш — благородне дворянство! Визнати — і все. А він почав по частинах. Вирішив авторитет зберегти. І от почалася музика, достоєвщина:

«З одного боку визнаю, але, з другого, підкреслюю». А що там підкреслювати, що за безхребетне виляння! Довелося нашому Бубешку писати другий лист.

Пасажири знову засміялися.

— Але й там про свій опортунізм він не сказав жодного слова. І пішла писанина. Щодня новий лист. Хочуть для нього спеціальний відділ завести: «Поправки і відмежування». І він сам знає, що зашився, хоче якось видертися, але таке сам наговорив, що не може. Він до того дійшов, що востаннє навіть написав:

«Так, — мовляв, — і так… помилку визнаю, а цей лист вважаю недостатнім…»

Остап уже давно пішов умиватися, а нові пасажири все ще посміхалися. Коли він повернувся, купе було підметено, канапи спущені і виходив провідник, підтримуючи підборіддям купу ковдр і простирадл.

Молоді люди, не боячись протягу, відчинили вікно, і по куле, як морська хвиля, замкнута в ящик, заскакав і зав'юнив осінній вітер.

Остап закинув чемодан з мільйоном у сітку і всівся внизу, доброзичливо поглядаючи на нових сусідів, які якось особливо завзято обживалися з побутом міжнародного вагона, — часто зазирали у дзеркало в дверях, підстрибували на канапі, випробовуючи його пружини і федеркант, схвально говорили про якість полірованої червоної обшивки і натискували на кнопки. Час від часу один з них зникав на кілька хвилин і, повернувшись, шепотівся з товаришами. Нарешті у дверях з'явилася дівчина у бобриковому чоловічому пальті і гімнастичних туфлях з шнурками, обмотаними навколо ніг, як у древніх греків.

— Товариші! — сказала вона рішуче. — Це свинство. Ми теж хочемо їхати в розкошах. На першій же станції ми поміняємось місцями.

Бендерові попутники, протестуючи, загаласували.

— Нічого, нічого. Всі мають такі ж права, як і ви, — наполягала дівчина.

— Ми вже кинули жеребки. Випало Тарасову, Паровицькому і мені. Вимітайтесь у третій клас.

З гамору, який виник, Остап зрозумів, що в поїзді їде велика група студентів політехнікуму, яка повертається з літньої заводської практики в Чорноморськ. У твердому вагоні на всіх не вистачило місць, і три квитки довелося купити а міжнародний, розкинувши різницю на всю компанію.

В результаті дівчина лишилася в купе, а троє перших пішли з почуттям власної гідності, яке трохи запізніло. На їхні місця зразу ж з'явилися Тарасов і Паровицький. Вони теж негайно почали підстрибувати на канапах і натискувати на кнопки. Дівчина метушилася разом з ними. Не минуло й півгодини, як у купе заявилася перша трійка. Її пригнав назад жаль за втраченою розкішшю. А вслід за трьома, соромливо посміхаючись, з'явилося ще двоє, а потім ще один вусатий. Вусатому припала черга їхати у цій розкоші на другий день, та він не міг витерпіти. його поява викликала особливо збуджені викрики, на які негайно ж з'явився провідник.

— Що ж це, громадяни, — сказав він казенним голосом, — ціла шайка-ряжка зібралася. Котрі з третього класу, виходьте. Бо, єй, піду до головного.

Шайка-ряжка сторопіла.

— Це гості, — сказала дівчина, засмутившись. — Вони прийшли тільки посидіти.

— У правилах заборонено, — заявив провідник, — виходьте. Вусатий теж посунув до виходу, але тут в конфлікт втрутився великий комбінатор.

— Що ж це ви, папаша, — сказав він провідникові, — пасажирів не треба лінчувати без особливої потреби. Навіщо так суворо дотримуватися букви закону? Треба бути гостинним. Знаєте, як на Сході! Ходімо, я вам усе поясню.

Поговоривши з Остапом в коридорі, провідник настільки збагнув усю гостинність Сходу, що вже і на думці не мав виганяти шайку-ряжку, навпаки, приніс їй дев'ять склянок чаю у важких підстаканниках і весь запас індивідуальних сухарів. Він навіть не взяв грошей.

Відгуки про книгу Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: