Долина богів. Історії з Кремнієвої долини - Олександра Вулфа

свого кампусу спонсоровану компанією спільноту, створену на засадах співпраці колег, цей задум «був вщент розбитий владою міста», — розповідає Кемп. «Влада міста Маунтін-В’ю сказала: “Це схоже на Китай. Ніби трудовий табір для працівників Google». Однак навіть попри те, що ідею поселення для персоналу Google занедбала місцева влада, місто нічого не могло вдіяти з працівниками, які самі у такий спосіб вирішували облаштувати своєї життя. Для підприємців, які йшли на ризик, пов’язаний із заснуванням компанії — часто-густо за низьку плату і з великою вірою — життя разом служило посиленням їхньої відданості справі компанії, що вона, якщо мислити тверезо, могла так ніколи і не постати. Довгі години, проведені на роботі, з коротким відпочинком у формі соціальної активності, майже змушують розглядати роботу як розвагу.

Позаяк готовність жити разом вже була в цих околицях очевидною, на думку Кемпа, йому вдасться розширити те, що він збудував у Rainbow Mansion. А між тим його оригінальна візія породила новий статус-кво Кремнієвої долини: тепер першою зупинкою після влаштування на роботу часто була колівінґова спільнота. Проте для співмешканців усіх цих особняків реалії колівінґів могли виявитися занадто альтернативними. 2009 року, проживши в Rainbow Mansion півтора року, Селестін Джонсон переїхала в будинок життя та праці у Вудсайді, де, на її думку, мешкало багато інженерів і фізиків, а також сади, власні кури і домашнє пиво, — і все. Зрештою, вона переїхала до Сан-Франциско з причини того, що там ці особняки існують: «Усе, що ми зробили в Купертіно, було Rainbow Mansion. Існували обмежені можливості для приїзду молодих людей до Кремнієвої долини».

А між тим концепція життя-роботи й далі розвивалася. Джонсон і Кріс Кемп вирішили працювати над розробкою місць ночівлі в Пало-Альто для венчурних капіталістів, працівників компаній і засновників, щоби вони, надто втомлені, могли не повертатися до Сан-Франциско, а залишатися там. І одна з їхніх співмешканок, Джессі Шлінґер — жінка, яка переїхала до Rainbow Mansion на кілька місяців під час перебування там Джонсон, — тепер заснувала нову мережу особняків для підприємців під назвою Embassy Network. Langton Labs Тодда Гаффмена скеровували до її будинків людей, якщо ті не вписувалися в товариство його власного простору. «У сфері спільного проживання вона одна з тих, хто вміє все розрулити», — каже Джонсон. Шлінґер взяла старий монастир у Сан-Франциско і встановила боулінґ у підвалі.

Певним чином ці спільні будинки були просто пізнішою стадією традицій життя хіппі, якими довго славилася територія Затоки. Проте цього разу капітани індустрії не зупинялися на досягнутому. Якщо у 1960-ті роки людей занурювали у колективний транс психоделіки, то тепер вставляло ефемерне гасло «змінювати світ». У перекладі мовою Східного узбережжя це означає «зміну гаманця» — тобто перетворення його на грубший у якомога коротший час.

Станом на 2012 рік гаманець Бернема був порожнім. Він витратив практично всі свої грантові кошти за кілька перших місяці, а тому мусив повертатися до Кремнієвої долини — до невеличкої студії в Маунтін-В’ю за десять хвилин на південь від будинку стипендіатів Тіля у Санта-Ріті.

Утім він сказав, що робить успіхи у своїй новій компанії Daric, працюючи на неї віддалено — пише алгоритми для бек-енду проекту в своєму будинку в Маунтін-В’ю. Іноді він подорожував на схід зустрітися з радниками компанії (коли батьки купували йому квиток на літак додому). Він каже, що переконав таких бізнес-лідерів, як Дженніфер Джонсон, співпрезидента і виконавчу директорку компанії управління інвестиціями Franklin Templeton, і Кена Чено, генерального директора American Express, стати радниками його компанії.

«Ми зустрілися з керівниками всіх чільних компаній кредитних карток, — гордо проголосив Бернем. — Керівник Visa Джон Коупленд хоче інвестувати в нас, а науковий керівник BlackRock є членом нашої ради». Він зробив паузу. «Я в курсі, да?» Він зробив великий ковток кави. «Ми маємо просто фантастичні зв’язки, да?» — запитав він риторично. Якоюсь мірою це прозвучало, ніби він намагався переконати самого себе. Послаблений і виснажений стресами дорослого життя, як-от оренда, планування витрат, прання і транспорт, він намагався тримати себе в руках. «Ми не лохи», — наполягав він.

Проте Бернем знову і цього разу постав перед великими проблемами, особливо соціального плану. Йому хотілося мати поруч більше друзів і пережити набагато більше емоцій. Тому він вирушив до Патрі Фрідмена і Даніел Стречмен з Фундації Тіля і запитав, як йому тісніше зійтися з іншими стипендіатами. Вони вже самовіддано працювали, набираючи наступний клас стипендіатів, і дали йому шанс у пошуках нових кандидатів. Коли він консультував підшефних, одна особа впала йому в око. Її звали Нур Сіддікі.

4. Нескінченна школа

Навесні 2012 року Джонатан Бернем мешкав у Маунтін-В’ю, проводячи час за читанням романів, які прочитав би, якби навчався в університеті: зокрема, «Прощавай, зброє» Гемінґвея та «Енеїду» давньоримського поета Вергілія. Він почув, що Пітер Тіль збирався читати гостьовий курс у Стенфордському університеті. Курс Тіля під назвою «Стартап» запропонував факультет комп’ютерних наук. Він був доступним майже всім, хто знайде парковочне місце в кампусі й виявиться достатньо гнучким, щоби висидіти, схрестивши ноги, поруч з іншою парою схрещених ніг в аудиторії.

На першій же лекції аудиторію переповнили відвідувачі, не всі з них — студенти. Лише 250 осіб могли поміститися в цій аудиторії, тому за десять хвилин до лекції Тіля про «Секрети», що згодом стане назвою розділу його книжки 2014 року «Від нуля до одиниці: Нотатки про стартапи, або як створити майбутнє», заповнили також коридор. Студенти і дорослі, які на вигляд були студентами кілька десятиліть тому, та й досі одягалися за студентською модою, стояли під стінами і в проходах, що вели до сцени.

Зрештою, після всіх цих приготувань Тіль пройшов на сцену перед екраном, на якому з кінематографічним розмахом було висвітлено назву його курсу. Глядачі притихли, а він заходився розповідати, як неможливо знайти секрет і як більшість успішних компаній було започатковано через те, що хтось натрапляв на нього випадково. Аудиторія уважно слухала, нотуючи поради Тіля так, немовби підприємець ділився власним секретом. Якби вони прийшли з достатньо доброю ідеєю компанії, можливо, він її і фінансував би, точнісінько як інвестор Пітер Ґреґорі, персонаж популярного серіалу «Кремнієва долина» на HBO, явно списаний з нього.

У першому ряду, прямо перед очима свого доброчинця, сидів Бернем. Можливо, він один із небагатьох присутніх в аудиторії не робив записів. Адже він прийшов лише заради особистого спілкування, а тези вже були в інтернеті. Один із учнів Тіля, студент юридичного факультету Стенфордського університету, Блейк Мастерс