Країна розваг - Стівен Кінг
Невдовзі ми всі танцювали «Гокі-Покі» на перехресті Цукеркової дороги й Льодяникового авеню. Зелені-доглядальники теж приєдналися. І хай мені грець, якщо дехто з батьків теж не танцював. Я навіть виставляв уперед і приймав свого довгого хвоста. Діти, шалено сміючись, крутнулися в інший бік і теж повторювали за мною, тільки з невидимими хвостами.
Коли пісня вже наближалася до кінця, я зробив лівою лапою недоладний жест «Діти, за мною!» (ненароком так сильно смикнувши за хвоста, що мало не відірвав ту надокучливу херовину) і повів їх у «Привітний дім». І вони рушили слідом так охоче, як діти з Гамельна — за щуроловом, і жодне з них не плакало. То, звісно, був не найкращий день моєї блискучої (якби я так вважав, а я вважаю) кар’єри собаки Гові, але до успіху лишався один крок.
* * *
Коли діти опинилися всередині «Привітного дому» (дівчинка в рожевій сукні трохи постояла в дверях і помахала мені ручкою), я розвернувся, та коли зупинився, світ не зупинився разом зі мною, а наче й далі обертався. Піт заливав мені очі, Виляй-Крути, і все в ньому двоїлося. Я похитнувся на задніх лапах. Уся та вистава: від перших моїх рухів «Гокі-Покі» до того, як маленька дівчинка помахала мені на прощання, — тривала лише сім хвилин (ну щонайбільше дев’ять), а я вже був геть ніякий. Не знаючи, що робити далі, я знесилено поплентався назад тим шляхом, яким прийшов.
— Синку, — гукнув мене хтось. — Сюди.
То був містер Істербрук. Він тримав відчиненими двері чорного ходу закусочної «Криниця бажань». Може, то були двері, через які я вийшов (напевно, так і було), та я цього не помітив, бо був надто схвильований і збуджений.
Він провів мене всередину, зачинив за нами двері й потягнув униз змійку костюма. Напрочуд важка голова Гові звалилася з моєї голови, і волога шкіра жадібно всотала благословенне кондиціоноване повітря. По шкірі, ще білій після зими (та недовго їй було лишатися такою), одразу побігли сироти. Я дихав глибокими ковтками.
— Сядь на сходи, — сказав хазяїн. — Через хвилину я викличу когось, щоб тебе відвезли, але тепер тобі потрібно відновити дихання. Перші кілька виступів у ролі Гові завжди важкі, а ти постарався на славу. Це було щось надзвичайне.
— Дякую, — все, що спромігся видушити з себе я. Тільки опинившись у тихій прохолоді, я збагнув, що перегрівся й будь-якої миті міг знепритомніти. — Велике вам спасибі.
— Якщо млосно, опусти голову.
— Не млосно. Але голова болить. — Я визволив одну руку з Гові й витер мокре від поту обличчя. — Здається, ви мене врятували.
— Максимальний час перебування в костюмі Гові жаркої днини — я маю на увазі в липні й серпні, коли висока вологість і температура піднімається до дев’яноста градусів[29] і вище — п’ятнадцять хвилин, — сказав містер Істербрук. — Якщо хтось наполягатиме на іншому, відправляй їх навпростець до мене. І раджу тобі ковтати по кілька сольових таблеток. Ми хочемо, щоб ви, літні дітки, працювали багато, але вбивати вас не хочемо.
Він витяг рацію і коротко й тихо щось у неї сказав. Через п’ять хвилин знову з’явився старожил на електрокарі з кількома таблетками «Анацину» і пляшкою прохолодної води. А містер Істербрук тимчасом сів коло мене на горішню сходинку сходів, що вели вниз, до Бульвару, сів обережно, наче боявся розбитися, і тепер я почувався трохи гірше.
— Синку, як тебе звати?
— Девін Джонс, сер.
— Тебе називають Джонсі? — Моєї відповіді він не дочекався. — Звісно, так. Це по-карнавальному, а весь «Джойленд» таким і є — не дуже добре замаскованим карнавалом. Таким паркам недовго лишилося. Світом розваг невдовзі правитимуть діснеї та нотс-беррі-фарми[30], якщо, звісно, тутешні південні місця ця доля не обмине. Скажи-но мені, якщо забути про спеку, як тобі перше носіння шкури?
— Мені сподобалось.
— Чому?
— Тому що деякі діти плакали. Мабуть, так.
Він усміхнувся.
— І?
— Невдовзі вони б усі ревли, а я це зупинив.
— Так. Ти станцював «Гокі-Покі». Іскра генія. Звідки ти знав, що це спрацює?
— Я не знав. — Хоча насправді… знав. На якомусь рівні я знав.
Він усміхнувся.
— Ми в «Джойленді» маємо звичку кидати новобранців, наших зелених, у вир подій без підготовки, бо в деяких людей, обдарованих людей, прокидається спонтанність, така особлива і така цінна, як для нас, так і для наших відвідувачів. Ти щось дізнався про себе оце щойно?
— Ну, я не знаю. Можливо. Але… сер, можна щось спитати?
— Питай сміливо.
Спочатку я вагався, та потім вирішив зловити його на слові.
— Здавати цих дітей нянькам — нянькам у парку розваг, — мені це здається, ну не знаю, якоюсь жорстокістю чи що. Хоча у Виляй-Крути малим дуже добре. Весело, — поспіхом додав я.
— Синку, ти повинен дещо зрозуміти. «Джойленд» дає от стільки прибутку. — Він зовсім трішки відставив вказівний палець від великого. — Коли батьки знають, що за їхніми крихітками наглянуть — навіть якщо йдеться про кілька годин, — вони привезуть усю сім’ю. Якщо ж їм потрібно буде наймати няньку вдома, то можуть не поїхати взагалі й тоді наш прибуток впаде до нуля. Я розумію, про що тобі йдеться, але в мене є свої міркування. Більша частина цієї малечі ніколи ще не бували в такому парку. Вони запам’ятають його так само, як перше кіно чи перший день у школі. Завдяки тобі вони не пам’ятатимуть, що плакали, бо батьки їх покинули, хай навіть і ненадовго. У їхній пам’яті відкладеться, що вони танцювали «Гокі-Покі» з веселим песиком Гові, який з’явився, мов за помахом чарівної палички.
— Напевно.
Містер Істербрук простягнув руку, але не до мене, а до Гові. І заговорив, погладжуючи шкуру вузлуватими пальцями:
— У парках Діснея все за сценарієм, а я це ненавиджу. Ненавиджу. Як на мене, то в Орландо веселощі роздмухують. Я прихильник невимушеності й часом бачу, коли хтось — геній невимушеності. У тобі є ця іскра. Казати щось ще зарано, але так, у тобі це є. — Він поклав долоні на поперек і потягнувся. Я почув чергу тривожно гучного хрускоту. — Не проти, якщо я складу тобі компанію в карі дорогою назад на лежбище? Здається, сонця з мене на сьогодні досить.
—
