Країна розваг - Стівен Кінг

Я вибрався з електрокара, мало не перечепився через власний хвіст, узявся за мотузку в лівій передній лапі та смикнув, щоб клята штука забралася з-під ніг. Потім побрів сходами нагору і навпомацки пововтузився з ручкою дверей. Знадвору долинала музика, щось дуже знайоме з часів раннього дитинства. Нарешті ручка піддалася. Двері відчинилися, і крізь запнуті сіткою очі Гові ринув потік яскравого червневого світла, вмить мене засліпивши.

Музика тут лунала гучніше, линула з гучномовців угорі, і я нарешті збагнув, що то була за пісня: «Гокі-Покі» — дитсадковий хіт усіх часів. Я побачив гойдалки, гірки, ретельно сконструйовані гімнастичні снаряди і карусель, яку штовхав зелений новачок із довгими пухнастими заячими вухами та хвостом-пушком, причепленим ззаду до джинсів. Повз пропахкав іграшковий поїзд, здатний розвивати космічну швидкість до чотирьох миль на годину, — Чух-Чух Виляй, навантажений маленькими дітками, які сумлінно махали рученятами в об’єктиви фотоапаратів батькам. Довкола юрмилося сто тисяч мільярдів дітлахів, за ними наглядало багато сезонних працівників і двійко штатних, що, напевно, таки мали дозволи працювати з дітьми. На цих двох (на чоловікові й жінці) були кофти з написами «МИ ЛЮБИМО ДІТЕЙ». Попереду стояла довга будівля під назвою «Привітний дім Гові».

А ще я побачив містера Істербрука. Він сидів на лавці під джойлендівською парасолькою у костюмі трунаря та їв паличками свій обід. Спершу він мене не помітив, бо дивився на чергу-змійку дітей, яких вели до «Привітного дому» двоє зелених. Там дітлахів можна було залишити (про це я довідався згодом), щонайбільше на дві години, поки батьки водили старших дітей по атракціонах чи обідали в «Печерному лобстері», висококласному парковому ресторані.

Згодом я дізнався, що у «Привітний дім» допускали дітей від трьох до семи років. Багато з тих, що тепер наближалися до входу, були досить-такі веселі. Певно, давалося взнаки те, що вони вже були ветеранами дитсадків, бо обоє батьків у їхніх сім’ях працювали. Решта ж дітей сприймали все не так легко. Може, попервах їм і вдавалося зберігати спокій, поки мама з татом розказували їм, що вони повернуться щонайбільше через годину-дві (неначе чотирирічний малюк розумів, що таке година), та тепер вони опинилися самі, у галасливому дивному місці, де було повно незнайомців, а мами з татом не видно. Дехто плакав. Закопаний у костюм Гові, визираючи крізь сітку, яка слугувала очима, вже весь пітний, мов свиня, я став свідком винятково американського знущання над дітьми. Навіщо приводити дитину (ясельного віку, Боже милий) у галасливий величезний парк розваг, якщо ти збираєшся спихнути її на руки нянькам-незнайомцям, навіть якщо це ненадовго?

Зелені, які були в няньках, бачили сльози, що наверталися на дитячі очі (малечий страх, їй-бо, був хворобою, ніби кір), але на їхніх обличчях читалася розгубленість: няньки не знали, що робити. Та й звідки їм було знати? Для них то був День Перший, їх без підготовки закинули в самісіньку гущавину подій, як мене, коли Лейн Гарді пішов і залишив мене керувати величезним чортовим колесом. «Та принаймні діти, яким менше за вісім років, не можуть сідати на колесо без дорослих, — подумав я. — А ці малі шпиндики по суті покинуті на самих себе».

Я так само не знав, що робити, але відчував, що мушу щось спробувати. Я рушив до дітлахів, скинувши догори передні лапи й шалено метляючи хвостом (його я не бачив, зате відчував). І щойно перші двоє чи троє помітили й показали на мене пальцями, я відчув натхнення. Це сталося завдяки музиці. Я зупинився на перехресті Цукеркової дороги й Льодяникового авеню — прямісінько під двома гучномовцями, з яких гриміла музика. Випроставшись на весь свій зріст (майже сім футів від лап до кудлатих вух), я, напевно, справляв надзвичайне враження. Я вклонився малим, а ті дивилися на мене широко розплющеними очима, порозтулявши роти. Під їхніми поглядами я затанцював «Гокі-Покі».

Жах і смуток через відсутність батьків забувся, принаймні на якийсь час. Вони сміялися, дехто — крізь сльози, які ще блищали на очах. Підійти вони не наважувались, принаймні поки я виконував свій невеличкий незграбний танець, але скупчилися поблизу. У їхніх очах був подив, але не було страху. Гові знали всі: ті, хто був з обох Каролін, дивилися вдень серіал про нього, а ті, хто приїхав із віддалених екзотичних місцин на зразок Сент-Луїса й Омахи, бачили брошури й рекламу в суботніх ранкових мультиках. Вони розуміли: Гові — він хоч і великий пес, проте хороший. Він не кусається. Він їхній друг.

Я виставив уперед ліву лапу, прийняв ліву лапу. Знову виставив уперед ліву лапу і потрусив нею. Я зробив «Гокі-Покі» і повернувся довкола себе, тому що майже кожна дитина в Америці знає — це танець такий. Я геть забув про те, що мені жарко й некомфортно. Я не думав про те, що труси залізли в щілину між сідницями. Згодом мене мучитиме пекельний головний біль від перегріву, але тієї миті мені було добре — насправді дуже добре. І знаєте що? Жодного разу під час того танцю я не згадав Венді Кіґан.

А потім, коли пісня закінчилася і з гучномовців полинула головна тема «Вулиці Сезам», я припинив танцювати, впав на м’яке поролонове коліно і простягнув руки, як Ел Джолсон.

— ГОВВВІ! — вереснула маленька дівчинка. І досі, хоч минуло вже стільки років, я чую ту непередавану нотку захвату, яка прозвучала в її голосі. Вона побігла вперед, і рожева спідничка замайоріла довкола її пухкеньких колін. І враз діло було зроблено. Впорядкована черга-змійка розсипалася.

«Діти знатимуть, що робити», — сказав мені старожил, і він не помилявся. Спочатку вони роєм налетіли на мене, потім повалили з ніг, потім скупчилися довкола, обіймаючи та сміючись. Дівчинка в рожевій сукні все цілувала мене в ніс і примовляла: «Гові, Гові, Гові!»

До нас, так само зачаровані, підходили батьки, хто забрів у Виляй-Крути, щоб зробити декілька знімків. Я обережно помахав лапами, щоб звільнити трохи місця, перекотився на живіт і скочив на ноги, перш ніж малі розчавили мене своєю любов’ю. Хоча тієї миті наша любов була цілковито взаємною. Як не крути, а круто.

Я не помітив, як містер Істербрук засунув руку в кишеню костюма трунаря, витяг звідти рацію й коротко щось у неї сказав. До мене дійшло тільки те, що музика з «Вулиці Сезам» зненацька урвалася і знову залунало «Гокі-Покі». Я виставив праву лапу вперед, прийняв праву лапу. Діти миттю долучилися — вони не зводили з мене очей,