Дівчина у павутинні - Давид Лагеркранц

— Зараз гляну, що можна зробити, але я не впевнена, що вийде швидко. Ми тут маємо… одну проблемку з комп’ютерами.

— Невже така установа, як ваша, може собі таке дозволити?

— Ні, твоя правда. Я тебе ще наберу, серденько, — сказала Алона й поклала слухавку.

Ґабрієлла сиділа нерухомо, дивлячись на бурю, що дедалі несамовитіше била у вікно. Згодом вона дістала свій блекфон і набрала Франса Балдера. Вона телефонувала знову й знову, бо хотіла не тільки попередити його й простежити, щоб він негайно переїхав у якесь безпечне місце, а й поцікавитися, що він мав на увазі, кажучи: «Останніми днями я мрію про нове життя».

Одначе ніхто не знав, а коли й довідався б, то зроду б не повірив, що саме цієї миті Франс Балдер був цілком захоплений спробами змусити сина намалювати ще один малюнок, який промінився б дивним сяйвом, наче з іншого світу.

Розділ 6

20 листопада

На екрані комп’ютера заморгали слова: «Mission Accomplished!»[15]

Чума голосно закричав хрипким, майже божевільним голосом. Це було, певно, трохи необачно. Але сусіди, якби й почули його випадково, не змогли б здогадатись, у чому річ.

Чумин дім був не надто схожий на місце, де відбувалися перевороти у сфері безпеки міжнародного рівня. Він більше скидався на пристановище асоціальних елементів. Жив Чума на вулиці Геґклінтавеґен у Сундбіберґу — надзвичайно непрестижному районі Стокгольма з похмурими чотириповерховими будинками з бляклої цегли, а про саму квартиру взагалі нічого доброго сказати було не можна. Там пахло чимось кислим і несвіжим, а на столі серед усілякого непотребу валялися коробки з ресторану «Мак-Доналдс», бляшанки з-під кока-коли, зім’яті аркушики з записника, немиті чашки з-під кави й порожні пакетики від солодощів. А як щось із цього й потрапляло в кошик на сміття, то його однаково не спорожняли тижнями. У кімнаті й метра не можна було пройти, не наступивши на хлібні крихти чи рінь. Та нікого з Чуминих знайомих це не дивувало.

Чума не мав звички брати душ, не надто часто перевдягався й буквально жив за комп’ютером, навіть коли не працював. Він був гладкий велет, хоч і з претензією на стильну еспаньйолку, що давно обернулася на безформний заріст. Його постава була жахлива. Коли він пересувався, то завжди рохкав. Однак Чума мав інші таланти.

Він був комп’ютерний віртуоз, гакер, який невимушено переміщався в кіберпросторі. У своїй сфері він поступався хіба що одному конкурентові, чи, точніше, конкурентці. Самі його пальці, що танцювали по клавіатурі, милували око. Він був легкий і моторний в інтернеті, проте важкий і незграбний у матеріальному світі. Доки його сусід згори, мабуть, пан Янссон, стукав у підлогу, він відповідав на надіслане йому повідомлення: «Осо, чортів геній… Тобі за це пам’ятник треба поставити!»

Тоді він із задоволеною усмішкою відкинувся на спинку стільця й спробував прокрутити в голові весь хід подій, довго впиваючись тріумфом, перш ніж вивідати в Оси найдрібніші деталі й переконатися, що вона поховала всі кінці. Нікому не вдасться їх вистежити, нікому!

Це було не вперше, коли вони капостили потужній організації. Але тут ішлося про новий рівень, і багато хто в «Республіці гакерів» — ексклюзивному товаристві, до якого вони належали, — чинив опір цій ідеї, і найперше сама Оса. Оса могла б боротися проти будь-яких відомств чи людей, однак битися лише заради спортивного інтересу вона не любила.

Такі гакерські дурощі їй були не до вподоби. Вона не з тих, хто зламував суперкомп’ютери, щоб просто повикаблучуватися. Оса завжди хотіла мати чітку мету, тож раз по раз добре зважувала всі можливі наслідки. Вона зіставляла довгострокові ризики з короткостроковими задоволеннями, і з цього погляду навряд чи хто сказав би, що зламувати мережу комп’ютерів АНБ розумно. А проте вона дозволила себе вмовити, і ніхто не втямив чому.

Можливо, їй набридло все й закортіло завдати комусь невеличкого хаосу, щоб не померти з нудьги. Або ж, як стверджував хтось із товариства, Оса вже мала конфлікт з АНБ, тож така гакерська атака була її особистою помстою. Та інші члени «Республіки гакерів» сумнівалися в цьому, наполягаючи, що Оса шукає якоїсь інформації, ніби полює на щось, відколи її батька Олександра Залаченка вбили в Салґренській лікарні в Ґетеборгу.

Але достеменно ніхто не знав. Оса завжди мала свої секрети, і мотив для неї був неістотний — так у всякому разі всі себе переконували. Якщо Оса ладна допомогти, то треба вдячно прийняти цю допомогу й не журитися тим, що спочатку вона не виявляла особливого ентузіазму та й узагалі майже ніяких емоцій. Принаймні вона більше не опиралася, і цього досить.

Коли Оса долучилася до справи, шанси на успіх зросли. Усі вони краще за більшість людей знали, що останніми роками АНБ обурливо й брутально перевищує свої повноваження. Нині агенція прослуховує не лише терористів та потенційно небезпечних осіб, і навіть не очільників іноземних держав та інших впливових людей, а майже всіх. Вона стежить за мільйонами, мільярдами, трильйонами розмов, листів і дій в інтернеті, архівуючи їх, і день у день розширює свої повноваження, все глибше занурюючись у наше приватне життя, обертаючись на одне велике невсипуще лихе око.

Правду кажучи, ніхто в «Республіці гакерів» не міг претендувати на моральну чистоту в цьому плані. Усі вони збирались у таких місцях цифрового простору, де їм не було що робити. Це, так би мовити, одне з найперших правил гри. Гакер — то порушник меж з усіма позитивними й негативними наслідками, людина, яка у своїй діяльності нехтує правила й розширює свої знання, не завжди звертаючи увагу на відмінності між приватним і публічним.

Проте моральні принципи члени їхньої організації мали, а найголовніше — вони з власного досвіду знали, як влада розбещує людей, особливо коли вона непрозора. Нікому з них не подобалася думка про те, що найгірші, найбезсоромніші гакерські атаки тепер чинять не поодинокі бунтарі й беззаконники, а державні велетні, які прагнуть контролювати своє населення. Тому Чума, Трійця, Боб Собака, Плавець, Дурень, Кіт і вся компанія з «Республіки гакерів» вирішили завдати удару у відповідь, зламавши комп’ютери АНБ, і так чи інакше їм нашкодити.

Завдання було не з легких. Воно чимось скидалося на крадіжку золота з Форт-Нокса. До того ж вони, як зарозумілі ідіоти, прагнули не тільки проникнути в систему, а й заволодіти нею. Вони хотіли здобути статус суперкористувача, або Root, якщо говорити мовою «Лінуксу», а для цього їм треба було знайти невідомі вразливі місця в системі безпеки,