Обережно, занудний бос! - Ольга Манілова

— Дивно, адже тут нікого немає, — розмірковує Вітя, і з підозрою поглядає на швабру-переростка.

Зважаючи на екстраординарні обставини, я забороняю собі переживати з приводу деяких речей. Наприклад, що Вітя може побачити, як Артем тримає мене за руку, коли ми зачиняємо двері в технічне приміщення, і як Артем ще й тримає ближче до себе, коли ми всі рухаємося у зворотному напрямку.

— Не одне, так інше. Ох, зараз я цим панікерам усе скажу, то вони на "дистанційку" перейдуть.

— А ти їм не кажи, — ділюся я порадою, — придумай, що це зі щитком проблема. Але про генератор дивно.

— Скажи їм правду, — наказово каже Гаджиєв, — сподіваюся, що вони не думають про "привида".

— Або про домовика, — доповнюю я.

— Ну... Це більше схоже на примару, ніж на привида.

— Привид і примара — це одне й те саме, — ставить крапку в розмові Артем.

Точніше, він припускає, що ставить, але Вітя просто ще не розібрався в темряві, з ким він має справу.

— Ні ось. Привид — він обов'язково показується. Це його фішка. Виникає і тоді хана. А примара — вона більше… змішана. Ось вона може робити "ууу" і щось псувати.

— По суті, це два однакових явища, які нічим фактично не відрізняються і безпроблемно взаємозамінні.

— Як виходить, у нас все-таки примара. Тому що "ууу".

Ми завертаємо до тієї частини коридору, де від початку і зіткнулися з копірайтером біля сходів.

— Вітя, по-перше, — глузливо починаю я, — не повторюй ці звуки. "Ууу". По-друге, і головне, — у нас немає ніякого привид...

Рука, що затуляє мені рот, з'являється настільки раптово, що я німію. І вона допомагає іншій руці, що тисне на мій живіт, тягнути мене кудись убік.

Очима, що розширюються, я дивлюся просто в очі Гаджиєву, коли він напролом кидається до мене, ігноруючи миготіння дивного світла і силуетів інших, але хтось миттєво хапає його за руки ззаду.