Хибні мрії - Ліана Меко

Він - зовсім не качок, швидше жилистий. Піджарий.

Погляд опускається нижче.

Потужна шия. Широкі плечі. Сильні руки напружуються перед кожним ударом, оголюючи різко окреслені хвилі міцних м'язів. Вузька талія. Сталевий прес.

Несподівано Кіра помічає, що в залі стало якось надто тихо, хлопець припинив рухи, його удари не порушують тиші. Вона різко піднімає очі, і на якусь мить їхні погляди зустрічаються. Серце задушено тріпоче, і Кіра зусиллям волі змушує себе не відводити погляд. Стояти на місці. Не завмирати. Не бігти.

Хлопець з секунду оглядає її відстороненим поглядом і повертається до свого супротивника у вигляді мішка.

Раптом двері за Кірою відчиняються і в залі з'являється Михайло Андрійович.

- Кіра? Ти чого тут? - Здивовано піднімає брову тренер, натикаючись на дівчину.

- А... Я... Гроші ось...- Розгублено заїкається дівчина і віддає йому складені трубочкою купюри.

- О, добре. Без здачі?

- Ага. - відповідає дівчина, продовжуючи стояти на місці і дивитись на Ігоря.

- Ну добре. - Простягає тренер, здивовано дивлячись на дівчину, не розуміючи, чому вона не йде. І раптом питає. - А де твої проводжаті?

– А? Хто? – Не зрозумівши, запитує Кіра.

– Ну. Вже темніє. Тебе ж завжди близнюки проводжали додому.

- Ох, ні... Тобто так, раніше проводжали, але я вже давно сама...

- А то я можу Ігоря попросити, - перебиває її безладне мукання тренер, з лукавою усмішкою переводячи погляд на хлопця. Мабуть, вирішив, що дівчина перейнялася симпатією до новенького.

– Що? НІ! – різко скрикує Кіра голосом, більше схожим на вереск бензопили. Господи Боже, цього ще не вистачало. - Ем... До побачення. - швидко кидає дівчина і, забувши вклонитися, стрімголов вискакує з зали.