Хибні мрії - Ліана Меко

Фух. Все позаду. На обличчі широка усмішка, на душі спокій, який може бути тільки після успішно виконаної справи, яка ніби дамоклів меч кілька днів нависала над головою. Дурна була ідея погодитися бути доповідачем на семінарі. Що за безглузді амбіції показати себе у всій красі на початку навчального року? Заявити про себе як про здібну, талановиту студентку, що значно випереджає програму. Дурниця яка. І навіщо їй цей зайвий головний біль?

Це все мама. Переконала свою подругу - завкафедрою практичної психології - дати слово її обдарованій донечці на відкритому семінарі і цим прирекла її на кілька безсонних ночей, проведених у підготовці доповіді, втрату незліченної кількості нервових клітин та емоційне виснаження.

Ні, все. Тепер вона буде вчитися спокійно, тихенько, не висовуючись. Дотримуючись навчальної програми. Як всі.

Окрім навчання є ще й інші важливі речі. Тренування. Сон. Відпочинок. Молодість. Життя, врешті решт.

Кіра виходить із навчального корпусу, і яскраве сонце б'є у вічі. Вона підстрибом збігає сходами і раптом пригальмовує, помічаючи краєм ока білу машину. Повертається в її бік і бачить Андрія, який стоїть, спершись на капот. Руки складені на грудях, ноги схрещені. Він жмуриться від яскравого сонця і дивиться прямо на неї, чекаючи, коли вона нарешті підійде.

Кіра зніяковіло посміхається і невпевненою ходою підходить до хлопця. Вона почувається винувато, безглуздо, не знаючи, що сказати, як виправдатися. Іде навмисно повільно, соромлячись і чомусь червоніючи. Андрію, мабуть, набридає чекати і він, відштовхнувшись від машини, ступає їй назустріч і несподівано укладає її у свої міцні обійми.

- Я скучив. - шепоче їй у маківку. - Спати не міг після вчорашньої розмови. Вибач, я – дурень.

– Що? - Тут же озивається Кіра, здивовано підводячи голову і зустрічаючись із ним очима. – Ти що? Ні, це я винна. Ти правий. Нам треба більше проводити час разом. Все. Більше жодних семінарів. – акуратно вивільнившись з обіймів, рішуче запевняє його Кіра.

- Добре. - Зі щасливою усмішкою тихо говорить Андрій і коротким ніжним поцілунком торкається її губ. - Сідай. Поїхали кудись, погуляємо.

Андрій відчиняє перед Кірою пасажирські двері. Сам сідає в машину та заводить двигун. Але машина не їде з місця. Андрій несподівано знову нахиляється та цілує Кіру. Тепер, коли вони зникли від сторонніх очей за тонованими вікнами автомобіля, його поцілунок стає довшим, палкішим, більш глибоким. Його рука лягає на її стегно і ніжно зминає. Друга рука заривається в її волосся, змушуючи сильніше притиснутись до нього ротом. Їхні язики зустрічаються, і Андрій посилює хватку, ледь чутно стогне, кусає її нижню губу.

- Поїхали до мене. - Хрипко шепоче Андрій прямо в її рот, стискає її сідницю, спускається до її шиї, проводить по ній язиком. Примушує Кіру задихнутися і зі стогоном вдихнути.

- У мене тренування за півтори години, - не розплющуючи очей, тихо відповідає Кіра, - не встигнемо.

- До біса тренування. Пропусти його. - шепоче кудись їй у шию Андрій, не бажаючи відриватися і припиняти розпочате. Сильніше притягує її до себе, пробирається рукою під блузу і жадібними пальцями зминає її груди.

- Я не можу. - задушено заперечує Кіра, важко дихаючи.

Андрій, ковзнувши язиком по її яремній вені, раптом завмирає і різко відстороняється. Заглядає у її очі.

- Ти серйозно? – із обуренням та болем у голосі запитує Андрій.

Кіра застигає, оторопіло моргає. Прочищає горло, гадаючи, що ж вона таке щойно сказала, що очі Андрія раптом так схолодніли. 

Андрій прибирає руки з її тіла, проводить долонями по обличчю, ніби намагаючись прибрати пелену збудження, що налипла на нього, кладе їх на кермо. Хмуриться. Стискає щелепу. Нарешті перемикає коробку передач, і машина зривається з місця.

Кіра винувато стискає губи. На груди каменем лягає вже звичне почуття провини. Вона хотіла все виправити, але тільки сильніше все зіпсувала. Прокляте тренування. Чому воно саме сьогодні? Чому Андрію саме сьогодні заманулося приїхати до її університету та запросити до себе додому?

- Андрій ... - Тихо починає Кіра, але Андрій відразу перебиває її, змахнувши рукою.

- Не треба, Кіро. Не треба виправдань. Я все розумію. - Голос різкий, ображений. Відсторонений. Чужий.

Чорт. На мить Кіра думає, чи не послати все до дідька, і чи не поїхати до нього додому. Забити на тренування. На які вона ніколи не забивала. Жодного разу за три роки.

Вона втрачає його. Втрачає свого Андрія. Гарного Андрія. Люблячого. Відмовляється від нього на користь якихось безглуздих тренувань.

Безглуздих? - обурено відгукується внутрішній голос. І перед очима відразу виникає худе обличчя зі злими чорними очима. Саме час відмовитись від тренувань. Там тепер Він. А може, саме час, подвоїти зусилля, раз там тепер Він?

Він тепер близько, як ніколи. У її місті. У її житті. На її, чорт забирай, тренуваннях!

Кіра сильно стискає повіки, намагаючись прогнати ненависний образ і твердо вимовляє:

- Вибач мені, Андрію. Але тренування – це те, чого я ніколи не відмовлюся. Це моє життя. Це те, що зробило мене такою, якою я є. Такою, якою ти… любиш?

На останньому слові Кіра запинається, переводить погляд на похмурий профіль хлопця. Свердлить його очима, чекаючи реакції. Спостерігає за жовнами, що гуляють на вилицях.