Привид - Ю. Несбе
2
У «Гардермоені», головному аеропорту Осло, була майже дванадцята ночі, коли літак рейсу SK-459 з Бангкока зарулив на призначену для нього стоянку біля виходу № 46. Капітан Торд Шульц увімкнув гальма, повністю зупиняючи свій «Аеробус-340», а потім швидко вимкнув подачу палива. Металічне виття реактивних двигунів скотилося діапазоном частот до добродушного бурчання, а потім зовсім ущухло. Торд Шульц автоматично відзначив час: три хвилини сорок секунд від моменту посадки — на дванадцять хвилин раніше графіка. Разом з пілотом-помічником він, звіряючись з картою контрольних перевірок, розпочав процедуру вимкнення систем літака і його підготовки до паркування, бо машина мала залишитися тут до ранку. Разом з товаром. Шульц побіжно проглянув польотний журнал, витягнувши його зі своєї валізки. Вересень 2011 року. В Бангкоку й досі триває сезон дощів, там парко й душно, як і завжди, тому капітану лайнера дуже хотілося швидше потрапити додому, щоби зануритися в перші вечори прохолодної осені. Вересневий Осло. Немає кращого місця на землі. Торд Шульц заповнив бланк для залишкового палива — паливний рахунок. Він уже навчився звітуватися про паливо. Прямуючи з Амстердама чи Мадрида, летів швидше, ніж дозволяв економний режим, і при цьому спалював додаткового керосину на тисячі крон. Насамкінець бос викликав його на килим.
— Куди ти мчиш?! — заволав він. — У тебе ж немає транзитних пасажирів, яким треба встигнути до наступного рейсу!
— Ми — найпунктуальніша авіакомпанія у світі, хіба ж ні? — промимрив Торд Шульц, цитуючи рекламне гасло.
— Якщо ти так просиратимеш пальне, то ця найпунктуальніша у світі компанія невдовзі вилетить у трубу! Ти кращого пояснення не зміг придумати?
Торд Шульц тільки плечима знизав. Не міг же він назвати справжню причину, яка змушувала його «газувати»: йому треба було облаштовувати декотрі власні справи під час рейсу, на який його ставили: до Бергена, Трондхейма чи Ставангера. Було вкрай важливо, щоби в цей політ вирушив саме він, а не хтось з інших пілотів.
Торд Шульц був надто старим і досвідченим, щоби начальство могло заподіяти йому щось серйозне. Воно могло лише тупати ногами й докоряти. Упродовж своєї пілотської кар’єри він не зробив жодної серйозної помилки, в авіакомпанії його шанували, і йому залишалося всього кілька років до двох п’ятірок — п’ятдесятип’ятирічного віку, коли він за будь-яких обставин вийде на пенсію. Торд Шульц зітхнув. Він іще мав кілька років, щоби виправити становище і не піти на заслужений відпочинок з репутацією пілота, через чиє марнотратство авіакомпанія могла вилетіти в трубу.
Торд Шульц підписав польотний журнал, підвівся і вийшов з пілотської кабіни, посмішкою демонструючи пасажирам ряд своїх сніжно-білих пілотських зубів на тлі засмаглої шкіри свого пілотського обличчя. Ця посмішка мала засвідчити їм, що перед ними — пан Впевненість власною персоною. Пілот з великої букви. Цей професійний титул колись робив його великим цабе в очах інших людей. Він бачив, як люди — чоловіки й жінки, старі й малі, — щойно зачувши магічне слово «пілот», починали придивлятися до нього і бачили не лише харизму, невимушеність та хлопчачу привабливість, але й динамізм капітана та його холодну чіткість і точність, потужний інтелект і хоробрість людини, яка долає фізичні закони і природжені страхи, властиві простим смертним. Але то було багато років тому. Тепер пасажири дивилися на нього як на звичайного водія автобуса, питалися про найдешевші квитки до Лас-Пальмаса і цікавилися, чому в «Люфтганзі» більше простору для ніг.
До біса їх. До біса їх усіх.
Торд Шульц став у проході поруч зі стюардесами, випрямився і з посмішкою промовив: «З поверненням вас, панянки». Промовив із сильним техаським акцентом, як їх навчали у пілотській школі в Шепарді. І у відповідь отримав вдячні посмішки. Були часи, коли він однією своєю посмішкою міг запросто домовитися про зустріч іще в залі прибуття. І домовлявся. Від Кейптауна до Альти. Багато жінок. Ось у чім полягала проблема. І її розв’язання. Жінки. Багато жінок. Нових жінок. А тепер? Лінія його волосся під пілотським картузом поволі відступала до маківки, але зшитий на замовлення костюм вигідно підкреслював його високу широкоплечу фігуру. Саме свою фігуру винуватив Торд Шульц у тому, що йому не вдалося потрапити у льотній школі до винищувачів, у результаті він став пілотом «Геркулеса С-130» — летючої робочої конячки. Вдома він сказав, що його спина виявилася на два сантиметри довшою, ніж треба було, і що «Старфайтери» та F-16 відбраковували всіх, окрім карликів. Але правда полягала в тому, що він просто не пройшов відбір, отримавши на екзаменах вельми посередні результати. З тих часів Шульц спромігся зберегти лише своє тіло — то було єдине, що не захиріло і не розсипалося на друзки. Як, скажімо, його шлюб. Його сім’я. Друзі. Як же це сталося? Де ж він був, коли все це сталося? Здогадно, в готельному номері в Кейптауні чи в Альті, з кокаїном у носі, щоби компенсувати вбивчий вплив на потенцію того спиртного, що він випив у барі, і з прутнем не настільки твердим — «як у вовка на морозі», — щоби компенсувати все, ким він не став і вже ніколи не стане.
Погляд Торда Шульца впав на чоловіка, який наближався до нього проходом поміж рядами крісел. Навіть з пригнутою головою він вивищувався над рештою пасажирів. Був цей чоловік стрункий та широкоплечий, як і він. Але молодший. На його голові щіткою їжачилося коротко підстрижене світле волосся. Начебто норвежець, але схожий не на туриста, що повертається додому, а на співвітчизника зі збляклим, майже сірим загаром, типовим для білих людей, що багато часу провели в Південно-Східній Азії. Брунатний лляний костюм, явно зшитий на замовлення, справляв враження солідності й серйозності. Може, бізнесмен, що подорожує економічним класом через кепські справи своєї фірми. Але не через костюм і не через високий зріст погляд Торда Шульца зупинився на цьому чоловікові. Його увагу привернув шрам. Він тягнувся від лівого куточка рота і майже сягав вуха — наче схожий на посмішку серп. Гротескний і напрочуд виразний.
— Бачу!
Торд Шульц злегка отетерів, але не встиг відповісти, як незнайомець уже вийшов з літака. Його голос