Керрі - Стівен Кінг

Упало ще кілька крапель крові. Керрі продовжувала повільно й зніяковіло блимати по черзі на однокласниць.

Гелен Шайрз розвернулася й удала, що її нудить.

— У тебе кров іде! — з раптовою люттю крикнула Сью. — Кров, кажу, йде, дурний ти шматок тіста!

Керрі подивилася вниз.

І заверещала.

Звук голосно пролунав у вологій роздягальні.

Раптом тампон ударився в її груди, а тоді ляпнувся до ніг. Червона квітка виступила й розповзлася плямою по його поглинальній поверхні.

А тоді сміх, презирливий, повний відрази й жаху, наче набух і розпустився рваним і гидким цвітом, і дівчата почали закидати її тампонами й прокладками, які брали хто з сумочок, хто з розламаного автомата на стіні. Вони снігом пролітали в повітрі, а дівчата почали скандувати: «За-пхни, за-пхни, за-пхни там-пон…»

Сью теж кидала їх, кидала й скандувала разом з іншими, не дуже розуміючи, що робить, — її голову заповнили чарівні слова, що світились, як неонова вивіска: «Тут нема нічого поганого нічого поганого нічого…» Слова блимали й заспокійливо світилися, коли раптом Керрі почала вити, і задкувати, і скидати вгору руки, і бурмотіти щось, і ревти.

Дівчата завмерли, зрозумівши, що нарешті надійшла стадія розщеплення ядра й вибуху. Озираючись назад, саме про цю мить дехто з них казав, що здивувався. Але ж до цього були ще цілі роки, цілі роки всіх тих «а розмалюймо Керрі зубною пастою, поки вона спить» у таборі для християнської молоді, або «я знайшов любовного листа Керрі до Боббі “Флеша” Пікетта, давайте його розксеримо й роздамо усім», або «а сховаймо десь її білизну», або «покладімо їй оцю змію в кросівок», або «притопи її ще раз, ще раз»; коли Керрі вперто тяглася за всіма у велосипедних мандрівках, де її одного року називали «пундиком», а наступного — «дизельною мордою», і де від неї завжди тхнуло потом, і де вона постійно відставала; коли вона натрапила на отруйний плющ, як ходила в кущі до вітру, і коли всі про це дізналися (гей, сракочухо, дупа свербить?); коли Біллі Престон наклав їй на волосся арахісового масла в кімнаті для самостійного навчання, де вона заснула; коли її щипали, коли підставляли ногу в шкільних коридорах, щоб вона перечепилася; коли з її парти збивали книжки; коли до її ранця підкладали непристойні малюнки; коли Керрі на церковному пікніку незграбно стала на коліна, щоб помолитись, а шов на її мадраській спідниці репнув уздовж застібки зі звуком могутніх нездорових вітрів; коли Керрі завжди промазувала по м’ячу, навіть як підкидала його собі сама; коли впала обличчям на підлогу на уроці сучасних танців на другому році старшої школи й відколола шматок зуба; коли забігла в сітку на волейболі; коли завжди носила панчохи, які або пускали стрілку, або вже мали стрілки, або от-от збиралися її пустити; коли вона завжди мала на блузках плями від поту під пахвами; навіть коли Кріста Гарґенсен після школи зателефонувала їй із «Фруктової компанії Келлі» в центрі містечка і спитала, чи знає вона, як правильно пишеться «екскременти» («Ка-Е-Ер-Ер-І»), — раптом усе це зібралось у критичну масу. Загальна боксерська груша, попільничка, лятрина, яку так довго шукали, нарешті знайшлась. Атом розщепився.

Вона відступила, завиваючи в цій новій тиші, затуливши лице схрещеними гладкими руками. До самої середини її лобкового волосся причепився тампон.

Дівчата дивилися на неї, і їхні очі вражено блищали.

Керрі вперлася спиною в стінку одного з чотирьох душових відділень і повільно осіла. З неї виривалися повільні, безпорадні стогони. Її очі закотились і показали вологі білки, як у свині в забійному загоні.

Повільно й невпевнено Сью сказала:

— Здається, це в неї вперше…

А тоді двері ривком відчинилися, тупо й коротко бахнувши об стіну, і міс Дежарден увірвалася, щоб перевірити, в чому річ.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 41):

Коментуючи цю тему, фахівці як з медицини, так і з психології сходяться на тому, що винятково пізній і травматичний початок менструальних циклів Керрі легко міг спровокувати прояв її латентного дару.

Те, що Керрі аж до другої половини 1979 року нічого не знала про щомісячний цикл зрілої жінки, здається неймовірним. Настільки ж неймовірним видається те, що мати дівчинки дала доньці досягти майже сімнадцятирічного віку, жодного разу не звернувшись до гінеколога з приводу відсутності в її доньки менструацій.

Але факти незаперечні. Коли Керрі Вайт усвідомила кровотечу зі свого вагінального отвору, вона гадки не мала, що діється. Не мала найменшого поняття про саме явище менструації.

Одна з тих її однокласниць, що вижили, Рут Гоґан, розповідає, що за рік до згадуваних тут подій вона зайшла до дівчачої роздягальні старшої школи Юена й побачила, як Керрі використовує тампон, щоб промокнути губну помаду. Міс Гоґан тоді сказала: «Що це ти твориш?» Міс Вайт відповіла: «А хіба вони не для цього?» Тоді міс Гоґан відказала: «Аякже. Звісно, що для цього». Рут Гоґан звірила це кільком своїм подружкам (пізніше вона засвідчила, що все це здалося їй «майже милим»), і коли хтось у майбутньому й намагався просвітити Керрі щодо справжнього призначення предмета, який вона використовувала для корекції макіяжу, вона, вочевидь, пропускала такі пояснення повз вуха, розцінюючи їх як спробу її розіграти. Цього аспекту свого життя вона щодалі більше остерігалася…

Коли дівчата пішли на другий урок і дзвінок затих (кілька з них тихенько вислизнули з дверей, перш ніж міс Дежарден могла це помітити), викладачка застосувала стандартну тактику проти істерик — різко ляснула Керрі по обличчю. Вона навряд чи зізналася б, наскільки приємно їй це було зробити, і точно заперечувала б, що вважає Керрі жирною шмарклявою торбою з салом. Учителюючи перший рік, вона ще думала, ніби вважає всіх дітей хорошими.

Керрі підвела скривлене, засіпане обличчя й тупо подивилася на вчительку.

— М-м-міс Д-д-деж-ж…

— Устань, — холодно сказала міс Дежарден. — Устань і приведи себе до ладу.

— Я стікаю кров’ю! — закричала Керрі. Одна рука благально й сліпо потяглася вгору та вхопилася за білі шорти міс Дежарден. На них залишився кривавий відбиток долоні.

— Я… ти… — Обличчя вчительки фізвиховання вкрилося зморшками огиди, і вона раптом потягла Керрі вгору й поставила на непевні ноги. — Перейди он туди!

Керрі стала, похитуючись, між душами й автоматом із прокладками за десять центів. Вона нахилилася вперед, груди дивилися на підлогу, а руки обвисли. Схожа на мавпу. Порожні очі блищали.

— А тепер, — з