Контррозвідка - Андрій Гуляшки

Його приятелеві Стоянові давно вже сорок. Він удівець, його сип вчиться в технікумі. А Георгієві ще немає тридцяти. Тільки-но він згадає напечене сонцем кукурудзиння й босі ноги, що легко і спритно тупотять по землі, комір його форменої куртки починає стискати шию, мов обруч, а серце тремтить і завмирає, як спійманий птах.

Похмурий і сонний, Георгій зійшов нагору, за звичкою зсунув кашкет на потилицю, озирнувся — синява ночі вже розтала, починався день. З сусідніх дворів долинало кахкання качок, кукурікання півнів.

Георгій звернув праворуч до білого будинку військово-геологічного пункту, ввійшов через відчинену хвіртку і, як це бувало щоранку, тихо свиснув. Його свист чув старшина Стоян і виходив назустріч, трохи стомлений після безсонної ночі, лагідний і терплячий. Бувало, постоять мовчки, викурять по сигареті, і бай Стоян піде відпочивати, а для Георгія починається звичайний, одноманітний, без особливих тривог службовий день.

Георгій знову свиснув. Не дочекавшись відповіді, оглянувся. О цій вранішній годині після нічної бурі все ніби завмерло. Навіть листя величезного береста не шелестіло, наче заснуло тяжким сном.

Перше, що він помітив, був Стоянів кашкет, який валявся на траві догори денцем. У цьому не було нічого особливого, але хтозна-чому старшина, побачивши його, відчув, як обважніли його ноги, наче зійшов не на пагорб, де містився військово-геологічний пункт, а на стрімкі груди Карабаїру. Він на мить зупинився, хотів глянути на схід, щоб подивитися, чи скоро зійде сонце, але не зміг відірвати очей від кашкета і, пересиливши себе, пішов уперед. За два кроки від нього, випроставшись, лежав Стоян. Він мав звичку спати саме так — горілиць, з розкиданими руками, розслаблений і безтурботний.

Важко було повірити, що Стоян заснув на посту. Георгій ступив ще крок і застиг на місці, наче щось смикнуло його назад. Чоло його вкрилося холодним потом.

Голова приятеля була замотана мохнатим кремовим рушником, аж не видно було ні підборіддя, ні волосся, ані навіть краєчка вуха. У Стояновій позі було щось незвичайне й зловісне. До лівого плеча прилягала карабінна цівка, а приклад лежав майже при лікті, трохи вивищуючись над ним. У цьому тілі, здавалося, не було жодних ознак життя.

Георгієві забило віддих, серце шалено калатало. Він присів навпочіпки біля Стоянової голови й став розв'язувати рушник. Поки розв'язував нетугий вузол на тім'ї, по пальцях його заструмувала липка, ще тепла кров. Важкий дух від рушника спирав дихання. Відкинувши

рушник, Георгій глянув сповненими жаху очима на почервонілу шкіру обличчя, на опущені посинілі повіки й здригнувся — то була голова небіжчика, важка, немов налита оловом.

Георгій розстебнув куртку, приклав вухо до сітчастої майки і наслухав. Серце билося тихо, ледь чутно, майже невловно, але билось. У тілі пораненої людини ще жевріло життя.

І цього ранку кукурікання голошийого півня урвало мій чудовий сон, дуже цікавий з наукового погляду. Нібито я стою в сливовому садку свого хатнього господаря, бая Спиридона, простягаю руку, щоб зірвати соковиту жовту сливу, і раптом бачу перед собою козеня швейцарської породи. Тримаючи в зубах зелену гілочку, воно хитає головою і дивиться на мене глузливо й самовпевнено. Навіть не ветлікар і то б зніяковів під таким глузливим і самовпевненим поглядом. Чи ж приємно бачити, як хтось сміється тобі в очі? Я страх розсердився і рішуче пішов назустріч козеняті, суворо дивлячись на нього. Коли — о диво! Козеня раптом перекидається у знайому дівчину, колись я був до неї небайдужий. Вона ходила в білому платті й мала вередливого, трохи кирпатого носика. Дівчина аж бралася за боки, коли я розказував їй, наприклад, про будову всесвіту чи про взаємно притягання небесних тіл, хоч тут не було нічого смішного. Вона мала кепську звичку тримати стеблинку в зубах і хитати головою зверху вниз, як ото іноді роблять кози.

Хтозна, яка розмова зайшла б тоді між нами,— мабуть, дуже гостра, бо я був не в гуморі,— коли б голошиїй півень тітки Спиридонихи не розбудив мене, як завжди, своїм осоружним, підлим кукуріканням. Цей гаспидський птах наче заповзявся зганяти мене з ліжка ні світ ні зоря. Півень злітав на огорожу перед вікном моєї кімнати, шалено лопотів крильми, випинав червону зморщену шию і несамовито горлав. То було не кукурікання, а вибух вулкана, не ліричне привітання зорі, а шалений виклик на смертельний двобій усіх ще голосистіших момчиловських півнів.

І поки я силкувався знову заснути й додивитися, що сталося з козеням, поки найпослідущими словами лаяв подумки голошийого вампіра тітки Спиридонихи, хтось страшенно затарабанив у віконну шибу й голос, не голос, а лев'ячий рик, розітнув ранкову тишу:

— Ти чуєш, лікарю?

Я схопився, ошалілий, і злякано замахав руками.

— Вставай! — знову розлігся владний лев'ячий рик.

Уперше за свою дворічну ветеринарну практику я мав рятувати від смерті не тварину, а людську істоту. Добре, що серед моїх особистих речей поруч із томиком вибраних творів Пушкіна російською мовою і сачком, щоб ловити метеликів, були звичайний шприц і кілька ампул з камфорою, прибережених про всяк випадок.

Менш як за п'ять хвилин ми добігли до пораненого старшини. Землистий колір його повік так налякав мене, аж я мало не впустив шприц. Я зразу ж зробив ін'єкцію, навіть не перевірив, чи є пульс. Потім допоміг Георгієві покласти старшину на спину.

Ми вирішили йти до мене.

Я ніс карабін, кашкет і закривавлений кремовий рушник, від якого тхнуло хлороформом.

Ми поклали Стояна на моє ліжко, і старшина Георгій вибіг надвір. А я помив руки спиртом і оглянув рану, пролому черепу не було. Слабка кровотеча сталася від кількох довгастих подряпин, що йшли від тім'я до шиї. Цеглистий