Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
Гер Каспар мав її прихильності досхочу, казала фрау Лорінг. Вона виявлялася у чайових сумою двадцять тисяч швейцарських франків під час щорічного візиту, і це якщо не враховувати псевдоцілющі ліки для росту волосся, магічні камінці, які потрібно класти під подушку і які лікують ішіас, а також півкілограма чорної ікри на Різдво та по церковних святах, які гер Каспар таємно міняв на готівку завдяки особливому порозумінню з продуктовим відділом знаного місцевого універмагу. Усе це лише за декілька квитків у театр та резервування кількох столиків на вечерю, за які він, звісно ж, теж отримував свої відсотки. А також за постійні вияви безумовної відданості, які вимагала мадам Арчетті, щоб грати роль господині у царстві прислуги.
Це тривало до того дня, коли гер Каспар придбав перуку.
Він не купив її згарячу, казала фрау Лорінг. Спершу завдяки одному з клієнтів готелю, який працював у нафтовій індустрії, він придбав землю у Техасі. Інвестиція виявилася дуже вдалою і гер Каспар забрав свої відсотки. Лише тоді він вирішив, що, як і його патронеса, готовий приховати ознаки свого старіння. Після місяців приміряння і сумнівів вона була готова — чудо-перука, диво-симуля-ція. Щоб випробувати перуку, він вирушив у щорічну відпустку на острів Міконос і одного вересневого ранку, у понеділок, з’явився на своєму робочому місці засмаглий і на п’ятнадцять років молодший, щоправда, лише якщо не дивитися на нього згори.
Ніхто й не дивився, додала фрау Лорінг. А навіть якщо й дивився, то не подавав виду. Вражало те, що ніхто про перуку і словом не обмовився. Ні фрау Лорінг, ні Андре — тогочасний піаніст, ні Брандт — попередник маестро Бер-рі у ресторані, ні гер Майстер-старший, який ще ні разу не проґавив змін у зовнішності свого персоналу. Весь готель чемно вирішив розділити радість омолодження з гером Каспаром. Навіть фрау Лорінг наважилася одягнути відкриту літню сукню і панчохи з візерунчастими швами. І все було чудово, аж поки одного вечора не приїхала мадам Арчетті, щоб за старою доброю традицією провести місяць у Цюриху. Усе її готельне сімейство вишикувалося у вестибюлі, щоб зустріти гостю: і фрау Лорінг, і маестро Брандт, і Андре, і гер Майстер-старший, який особисто мав провести мадам Арчетті до її апартаментів у «Вежі».
На своєму робочому місці був і гер Каспар. У перуці.
Для початку, розповідала фрау Лорінг, мадам Арчетті не дозволила собі помітити зміни у зовнішності свого улюбленця. Вона всміхнулася до нього на ходу, але це була немов усмішка принцеси на першому балу — адресована всім і нікому. Беру Майстеру вона підставила для поцілунку обидві щоки, а маестро Брандту — одну. Вона всміхнулася до фрау Лорінг. Її руки легко торкнулися хирлявих плечей піаніста Андре, який замуркав: «Мадам». Лише тоді вона підійшла до repa Каспара.
— Каспаре, що це у вас на голові?
— Волосся, мадам.
— Чиє волосся, Каспаре?
— Моє, — незворушно відповів гер Каспар.
— Зніміть його, — наказала мадам Арчетті. — Інакше ви більше не отримаєте від мене ні пенні.
— Я не можу його зняти, мадам. Моє волосся — це частина моєї особистості. Невід’ємна частина.
— Тоді зробіть його від’ємною частиною, Каспаре. Не у цю хвилину, надто вже зараз обмаль часу, але не пізніше завтрашнього ранку. Інакше — жодних чайових. Що там зараз показують у театрі?
— «Отелло», мадам.
— Я подивлюся на вас завтра вранці. Хто грає його роль?
— Ляйзер, мадам. Наш найкращий мавр.
— Це ми ще побачимо.
Наступного ранку рівно о восьмій гер Каспар розпочав виконання своїх обов’язків. На його лацканах сяяли схрещені ключі, немов чемпіонські медалі, а на голові красувалася перука — символ непокірності. Протягом усього ранку у вестибюлі царювала підозріла тиша. Гості готелю, як ті фрайбурзькі гуси[3], додала фрау Лорінг, відчували наближення біди, хоч і не знали, звідкіля її чекати. Як завжди опівдні мадам Арчетті вийшла зі своїх апартаментів і спустилася сходами. Її вів під руку відданий шанувальник — ба-гатообіцяючий молодий перукар з Ґраца.
— А де ж сьогодні гер Каспар? — запитала вона, дивлячись туди, де зазвичай стояв консьєрж.
— Мадам, він на своєму робочому місці і до Ваших послуг, як і завжди, — відповів гер Каспар таким голосом, що всі присутні ще довго чули його відлуння як заклик до боротьби за свободу. — У нього є квитки на мавра.
— Я не бачу repa Каспара, — повідомила своєму ескорту мадам Арчетті. — Я бачу волосся. Повідомте йому, будь ласка, що нам його не вистачатиме.
— Тоді для нього залунали сурми[4], — любила підсумовувати фрау Лорінг. — 3 тієї миті, коли та жінка зайшла у готель, гер Каспар не міг утекти від своєї долі.
«А сьогодні залунають сурми й для мене», — подумав Джонатан, очікуючи на прибуття найгіршої людини на землі.
Джонатана турбували його руки. Вони у нього були бездоганні ще з часів навчання у військовій школі, де чистоту нігтів завжди ретельно перевіряли. Спочатку він тримав руки по лампасах штанів — цю позу йому добре втовкмачили ще на плацу. Але зараз Джонатан мимоволі заклав руки за спину і стискав ними хустинку, щоб хоч трохи приховати свої спітнілі долоні.
Далі об’єктом Джонатанової стурбованості стала його усмішка, і він перевірив її бездоганність у дзеркалах обабіч себе. Це була Усмішка Ґречної Гостинності, яку він відшліфовував протягом багатьох років роботи у готельній сфері: усмішка ця була приязна, але стримана, бо ж він з власного досвіду знав, що гості, а особливо багатії, частенько бували дратівливі після виснажливої подорожі, і останнє, що вони хотіли побачити після прибуття, це нічного адміністратора, що зубоскалить, мов шимпанзе.
Його усмішка, як він переконався, усе ще була при ньому. Нудота її не витіснила. Краватка, яку Джонатан сам і зав’язував, сподіваючись привернути цим увагу
