Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Прийшли, а точніше, пришкандибали на лижах «ялинкою» до початку схилу. Кут нахилу схилу не надто великий, як раз для новачків. Але все одно навіть тут щоб дійти до фінішу, треба буде з’їхати вниз метрів двісті.

Та навіть попри це, тут дуже велика кількість людей, від малих до старих. Хтось дивитися на схил зі страхом, як і я. Хтось падає, тренуючись. Але є й ті, хто одразу починає з’їжджати зі схилу вниз.

У лижній школі нам повідомили, що саме сьогодні Веня вихідний, а інші інструктори вже зайняті. Нам нічого не залишилось, як домовитись про заняття на завтра.

Але стало питання що ж робити саме зараз? Ми вже наче й на схилі, у повному спорядженні.

- Настя, раз такі справи, то поїхали додому. Інструктора нема, кататися я не вмію. А мої ноги в цих незручних чоботах, так і просяться бігом донизу перевзутися в улюблені м'якенькі пухнасті чобітки, – майже скиглю я подрузі, яка стоїть поряд. - Завтра приїдемо та покатаємося.

- Та ні, Аню, ми приїхали кататися, то значить ми будемо кататися! – констатує Настя, - Не витрачати ж дарма цілий день відпочинку на дорогу туди-сюди.

Тяжко зітхаю. Переконати подругу не вдалося.

- Я буду вчити тебе! Дивись уважно та повторюй. - Подруга стає в позу. - Ноги на ширині плечей, лижі при цьому трохи нахиляєш одна до одної. Коліна трошки згинаєш, тіло подаєш вперед. Палицями помаленьку відштовхуєшся від землі та поволі починаєш котитися.

Начебто нічого складного. Встала як треба, відштовхнулася, покотилася.

Настя показувала мені різні рухи: як повертати на лижах, як об’їжджати інших людей, як зупинятися.

- А тепер, Аню, рухайся за мною, – весело сказала подруга та покотилася вперед.

А я стою. Коліна трусяться. Одна справа проїхати три метри, а інша метрів двісті по схилу де є інші люди. Дуже страшно, але їдучі повз мене діти все ж підштовхнули внутрішній азарт.

Якщо дитина тут спокійно катається, то і я обов’язково зможу.

Зачепила зуби та відштовхнулася. Повільно рушаю з місця.

Не поспішаючи їду донизу, концентруюсь на відчуттях у тілі. Відчуваю, як напружені коліна та як занадто міцно руки тримають лижні палиці, аж пальці задеревеніли.

Намагаюся розслабитися. Вдих. Видих. Подаю тіло вперед та збільшую швидкість. Морозний вітер обдуває мої щоки. Повз мене пролітають інші лижники, сноубордисти. Посмішка не сходить з мого лиця. Не можу передати словами, що в цей час відчуваю. Ейфорія. Радість. В мене все вийшло! Я все змогла!

Смілішаю та палицями допомагаю собі ще більше збільшити швидкість. Але раптом переді мною падає дитина. Метрах в тридцяти або двадцяти. Я розумію, що лечу прямо на неї. В той самий час в голові починають дзижчати мільйон думок, як ті бджоли коло меду.

Як там Настя казала зупинятися? Кантом? Плугом? А палиці куди? Голова не працює. Ноги не слухають мене. Я лечу прямо на дитину. Що робити? Я така дурна.

На інстинктах повертаю всім тілом вправо, дивом розподіляю правильно свою вагу так, щоб в цей момент встояти на лижах. Бачу, що лечу прямо з траси. А там лише снігові кучугури та величезні сосни. Від страху виставляю руки вперед, закриваю очі та готуюся впасти в сніг чи врізатися дерево.

- А-а-а-а-а-а!