Зелена миля - Стівен Кінг
Однак сам досвід писання був моїм, і лише моїм. Я працював, як каторжний, намагаючись вкластися в божевільний видавничий графік і водночас вибудувати книжку так, щоб кожна частина мала власну міні-кульмінацію, сподіваючись, що всі сюжетні лінії зійдуться, і знаючи, що інакше мене повісять. Раз чи два стало цікаво, чи Чарльз Діккенс у ті часи так само просто сподівався, що всі питання, порушені в сюжеті, розв’яжуться самі. Мені здається, так. На щастя для нього, Бог чимало зерна підсипав старенькому Чарльзу на ниві таланту.
Пам’ятаю, раз чи два я подумав, що засмічую землю позаду себе обурливими анахронізмами, але їх виявилося на диво небагато. Навіть той «гаряченький комікс» із моряком Попаєм та Олів Ойл був щирою правдою: одразу після публікації частини 6-ї хтось надіслав мені копію точно такого коміксу, виданого десь 1927 року. На одній пам’ятній смузі Вімпі шпілить Олів і водночас жере гамбургер. Чорт, людській уяві немає меж, правда?
Після успішної публікації «Зеленої милі» почалися обговорення, чи не видати її окремим романом. Друкування частинами для мене й деяких читачів було доволі накладним, бо ціна, як за зібрання в м’яких обкладинках, надто кусалася: близько дев’ятнадцяти доларів за всі шість випусків (якщо купувати в комісійній крамниці, то набагато дешевше). Тож коробковий набір ніколи не здавався ідеальним варіантом. А ця книжка, комерційне видання в паперовій обкладинці, доступне за більш розумною ціною, здавалася ідеальною. Отож, ось вона — практично без змін після першої публікації (хоча той момент, де Персі Ветмор у гамівній сорочці піднімає руку, щоб стерти піт з обличчя, я все-таки виправив).
На певному етапі я хотів повністю її переглянути, перетворити на роман, яким вона не змогла стати в цьому форматі, й перевидати. Та доки той час не настав, досить і цього. Я тішуся, що так багато читачів уподобали цю книжку. І, ви знаєте, непогана казочка на ніч вийшла, врешті-решт.
Стівен Кінг
Бенґор, штат Мейн
6 лютого 1997 року
Передмова. Лист
27 жовтня 1995 року
Дорогий Постійний читачу!
Життя — примхлива річ. Історія, що починається в цій маленькій книжечці, існує в такому вигляді завдяки випадковій ремарці агента з продажу нерухомості, якого я ніколи не бачив на власні очі. Це сталося рік тому, на Лонг-Айленді. Ральф Вічінанза, мій давній друг і бізнес-партнер (він переважно продає права на іноземні публікації моїх книжок і оповідань), щойно орендував там будинок. Ріелтор зауважив, що будинок «наче зійшов зі сторінок роману Чарльза Діккенса».
Та ремарка все не йшла Ральфу з голови, коли він запросив до себе першого гостя, британського видавця Малкольма Едвардса. Він повторив її Едвардсу, і вони розбалакалися про Діккенса. Едвардс згадав, що багато своїх романів Діккенс публікував частинами: або як вкладення в журнали, або окремо, книжечками (це слово, книжка-менша-за-середню, завжди озивалося в мені відчуттям камерності й дружньої приязні). Деякі романи, додав Едвардс, було насправді написано й переглянуто вже напередодні публікації; романістом, який явно не боявся дедлайнів, — ось ким був Чарльз Діккенс.
Діккенсові романи з продовженням були шалено популярні; власне, їхня популярність була така величезна, що один із них спричинив трагедію в Балтиморі. Великий гурт фанатів Діккенса скупчився на пристані, очікуючи прибуття англійського судна з примірниками останньої частини «Крамниці старожитностей» на борту. Історія мовить, що кілька нездалих читачів у тисняві попадали у воду й потопилися.
Не думаю, що Малкольм чи Ральф хотіли, аби хтось утопився, але їм було цікаво, що буде, якщо перенести формат серійної публікації в сучасні умови. Тієї миті жоден із них не здавав собі справи, що таке вже траплялося (насправді під сонцем немає нічого нового) принаймні двічі. Том Вулф опублікував першу чернетку свого роману «Багаття марнославства» в журналі «Роллінг Стоун», а Майкл Макдавелл («Амулет», «Позолочені голки», «Елементали» і сценарій фільму «Бітлджус») надрукував роман «Чорна вода» частинами в паперових обкладинках. Той роман — горор про південну сімейку з не надто приємною фамільною рисою (вони перетворювались на алігаторів) — був не найкращим твором Макдавелла, але все одно мав чималий попит і приніс успіх видавництву «Ейвон Букс».
Двоє чоловіків і далі розмірковували над тим, якими можуть бути наслідки, якщо автор популярних романів спробує видати роман у частинах, книжечками — маленькими пейпербеками[3], які можна продавати по фунту-два в Британії чи, може, по три долари в Америці (де більшість пейпербеків нині продають по 6,99 чи 7,99 долара). Такий письменник, як Стівен Кінг, міг би успішно провернути такий експеримент, сказав Малкольм, і на тому розмова перейшла до інших тем.
Ральф практично забув про цю ідею, але вона повернулася до нього восени 1995 року після відвідин Франкфуртського книжкового ярмарку, міжнародної галузевої виставки, де кожен день — ніби вирішальна битва для таких, як Ральф. Він привіз мені задум втілення роману в частинах/книжечках разом з іншими пропозиціями, більшість яких я автоматом відхилив.
Проте ідея книжечок не потрапила разом з іншими під автоматичний ніж. На відміну від інтерв’ю для японського «Плейбоя» чи туру «все включено» балтійськими республіками, вона розпалила в моїй уяві палахкотливу іскру. Я не вважаю себе сучасним Діккенсом — якщо такий письменник існує, то це, напевно, Джон Ірвінг чи Салман Рушді, — але я завжди любив історії, розказані епізодами. Це формат, на який я вперше натрапив у журналі «Сетедей Івнінг Пост», і він мені сподобався, бо в кінці кожного епізоду читач стає повноправним співавтором поряд із письменником — у вас є цілий тиждень на те, щоб вгадати, яким буде наступний вигин тіла змії. А також мені здавалося, що людина читає й переживає ці історії більш напружено, бо вони порційні. Ви не можете проковтнути книжку, навіть якщо вам дуже цього хочеться (а коли оповідка цікава, ви так і робите).
А що найкраще — вдома ми часто читали їх уголос: одного вечора мій брат Девід, іншого я, третього — мама, потім, знов по колу, брат. То була рідкісна нагода порадіти писаному твору так, як ми раділи фільмам, на які ходили в кіно, і телепрограмам («Сирицева шкіра», «Бонанца», «Шосе № 66»[4]), які переглядали разом; вони були сімейною подією. І лише багато
