Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Чому він зараз подумав про Мар’яну? І чому разом з думкою про неї прийшов неспокій і навіть жах? Чому таке відчуття, ніби дивишся з високого мосту, а внизу не вода, а брук чи рейки. Або коли ріжеш м’ясо на шашлики і уявляєш свої пальці під ножем. Він вимикає світло, дивиться з темряви на вікна будинку навпроти, слухає одноманітні трамваї — зараз вони сунуть один за одним у напрямку депо...

Колись дуже давно, його, шестирічного хлопчика, няня вивела на прогулянку. І саме в ті хвилини трамвай переїхав жінку. Це сталося на його вулиці, біля ковбасної фабрики. Люди збіглися звідусіль, утворили біля трамваю велике півкільце.

— Не дивись туди, Сашенько, не дивись, ходімо звідсіля, дитя, — кричала йому няня, а він вирвався з її рук, побіг штовхатися між людей, його не пускали... чому йому так захотілося туди? Він так і не побачив крові. Коли її дістали з-під колеса і понесли, він на мить побачив спокійне лице молодої гарної жінки з високою зачіскою — тоді так було модно. Він навіки запам’ятав те обличчя, й іноді впізнавав його на вулицях або на картинах старих майстрів.

...Таке саме обличчя було на химерній акварелі, яку йому показувала Мар’яна Хрипович, коли вони бачились наприкінці цього літа. Був один із холодних серпневих днів, коли курортна засмага нагадує, що літо безнадійно проминуло, і невідомо, чи доживемо до наступного. Він зустрів Мар’яну на Прорізній, вона йшла вгору, несучи під пахвою ту картину. Він затяг її на каву, і, поки відійшов до буфету зробити замовлення, Мар’яна витягла ту акварель, поставила на столику, притуливши до стіни. Цікава робота: барвисте тло щільно заповнюють перекривлені від жаху чи люті обличчя, а в центрі — як та голова Іоана Предтечі, гарне спокійне лице з заплющеними очима. Він не відводив очей від того гармонійного, гарного обличчя в центрі, неуважно слухаючи Мар’яну: Вона розповідала про свою роботу у фундації підтримки обдарованих дітей. Говорила, що в них ще від зими працює Сашко Чеканчук. Він колишній геолог, звичний до частих поїздок і польових умов. То нехай роз’їжджає по регіонах. Ще Мар’яна розповідала, що вони з її шефом і бой-френдом Джері Вістом ніяк не можуть виробити оптимальної стратегії роботи фундації. Зазвичай, щоб виявити обдарованих дітей у країнах третього світу, інформація про Гранти розсилається по мистецьких школах, муніципальних радах та релігійних громадах, звідки дані надходять до Головного представництва. Але в Україні така стратегія не проходить, оскільки всі дуже грамотні і звикли отримувати підтримку на халяву. Надходить безліч абсолютно невідповідних аплікацій. Довелося взяти ще двох працівниць, що сидять виключно на відмовах, після яких надходять скарги, а іноді й погрози. Того ніхто не сприймає всерйоз, але це дуже заважає роботі. Пузатий червонопикий мер якоїсь Жлобівки влетів до офісу, як дикий кабан, кричав, що розжене нас, паскудних янкі, бо ми не підтримали малярські спроби його сина. А там талант і не ночував! То була просто відверта мазанина. Гірше, коли йдуть імітації. І серед неповнолітніх таке трапляється! Ще нічого не зробили, а вже навчилися імітувати!

Імітація — це не просто підробка чи фальшивка. Це коли сірість «косить» під яскравий талант. То найстрашніша лайка в устах Мар’яни Хрипович. Навіть не лайка, а вирок.

— А ще нам чомусь надсилають дитячі вірші, хоча в нас немає літературної програми, — обурювалася Мар’яна. — Поезія — неконвертований товар! Може бути хіба сценарій або п’єса, але підлітки рідко створять щось путнє в цьому жанрі. І тому їм з Вістом доводиться шукати своїх стипендіатів переважно інтуїтивно-емпіричним шляхом. І заради такого, — Мар’яна з ніжністю кивнула на акварель, — варто порпатись у лайні.

— Так, дуже цікава робота. Невже це малювала дитина?

— Сімнадцять років. Ми підтримуємо до вісімнадцяти, але, буває, й до двадцяти, якщо це не студент вищої школи відповідного фаху, — студентам треба звертатися до інших фундацій. А як у тебе справи?

Він тоді повернувся з Делфта, де здобув ступінь магістра з епістемології фундаментальних і прикладних досліджень у контексті Східної Європи. Було про що розповісти. Він любив говорити про свої досягнення — хто цього не любить? Але намагався говорити так, ніби все те було не з ним, а з одним цікавим хлопцем... Він був розкрив рота, і голосові зв’язки вже настроїлися на особливі регістри, але Мар’яна зупинила його:

— Тільки про тріумф Східної Європи у Делфті я чула — не пам’ятаю від кого, здається, з багатьох джерел...

— Тобі ще кави?

— Ні, дякую.

— А може, по келишку?.. Вибач, забув, що ти не вживаєш виробів вітчизняного виноробства...

— Коли буду певна, що лівадійський розлив — то таки лівадійський розлив...

— А може, все-таки, шампанського? У них є Брют, я вчора брав.

— Ну, якщо з холодильника...

Вони випили і за тріумф Східної Європи у Делфті, й за вітчизняне виноробство без підробок, і за процвітання фундації підтримки обдарованих дітей, і взагалі за справжнє — genuine — мистецтво. Шампанське принесли охолоджене. Був кінець серпня, коли ще не осінь і вже не літо. Він любить кінець літа, якого багато хто не любить, за особливо щемний сум... А зараз кінець осені, якого не любить ніхто. І не осінь, і не зима. Темно-сіра імла наповнює місто по вінця. То виходить, вони з Мар’яною не бачилися від літа? Ні, вони ще бачились на дні народження Стопченка наприкінці вересня — це було і, правда, востаннє, востаннє. Чому раптом так сумно? Життя взагалі сумне. А ще й біжить так швидко. Але зараз йому не тільки сумно, а тривожно і моторошно. Де вона зараз? Треба було б зателефонувати їй і заспокоїтись. Сьогодні сімнадцяте листопада — ніякої пам’ятної дати? Нібито ніякої.

Він так