Готується вбивство - Володимир Леонідович Кашин

Усе це миттю промайнуло в головi полковника, i вiн iз задоволенням вiдзначив про себе слова гостя: "Тепер без замкiв живемо".

- Дуже просимо вас, Дмитре Iвановичу, приїдьте до нас i розберiться! Яка це погань Василю загрожує? Адже може пролитися кров... Я його питав, на кого думати, а вiн вiдмахується, мовляв, дурниця все, немає коли голову собi цим сушити, - закiнчив своє прохання, зiмкнувши вуста куточками вниз, Пiдпригорщук.

Жiнка знову втерла очi.

- А "iталiянець"? - кажу йому. - Якого ти весною двiчi пiймав з краденими кормами. I синок його, отой Грицько? - питаю його. - Та хiба тiльки вони? Скiльки самогонних апаратiв позабирав!..

- Василь, звичайно, теж цим тривожиться, але не показує, докинула жiнка. - Певно, щоб не подумали, що й сам боїться... Ми приїхали, не питаючи його... Буде менi, ну i нехай! - з вiдчайдушною приреченiстю промовила вона.

- Я не можу цим зайнятися, - вiдмовлявся Коваль, згадуючи, що вiн знає про Виселки, якi були в трьох-чотирьох кiлометрах вiд його рiдних Кобелякiв. Якийсь час i пiсля революцiї недобра слава розбiйницького кубла ще витала над сiльцем, хоч у тридцятих роках там з'явився колгосп i школярiв уже не лякали Виселками, а посилали туди на збирання городини. Зараз разом iз розповiддю землякiв на нього нiби вiйнуло вiтром з батькiвщини. - Я уже на пенсiї, вiдставник, - продовжував Дмитро Iванович вiдмовлятися.

- От-от, - вхопився гiсть. - Виходить, маєте час i можна без усяких офiцiйностей. Просто погостюєте у нас по-земляцькому, придивитесь. Адже вам багато не треба, щоб розiбратися. Знаємо, чули про вас. I вже як земляка насмiлилися потурбувати. Побачите, що нашi Виселки уже не тi, що колись, це тiльки один такий бандит, як пережиток, залишився, - показував погрозливу цидулку, що лежала на столi, гiсть. - Та ви з ним впораєтесь!.. - Знаємо, що ви, Дмитре Iвановичу, i риболовлю любите. У Днiпрi, я гадаю, поки вiн iще не очистився вiд усяких стронцiїв, не дуже наловишся, а наша Ворскла чиста, вода - як сльоза i риба теж. Поживете в нашому домi. Мiсця вистачить. - Так, Олю? - звернувся до жiнки. - У нас хата велика. Половина моя, половина братова. А дiти у пiонертабiр поїдуть - зовсiм просторо стане, буде вам окрема кiмната... А за Василя, - зiтхнув вiн, - ми дуже непокоїмось. Вiн у нас старший, значить, за батька.

- Вам треба до мiлiцiї звернутися. Покажiть це, - Дмитро Iванович знову узяв в руки погрозливий папiрець, - вашому дiльничному.

- У тiм-то й рiч! Не хоче Василь до мiлiцiї. Вiн i сам трохи мiлiцiонер. Тобто командир сiльської дружини, i йому соромно звертатися за допомогою... Та й взагалi, Дмитре Iвановичу, хто буде з цим морочитися?! Кому треба?! Покладуть пiд сукно, або якщо шуму нароблять, то оцей, - Пiдпригорщук знову тицьнув на папiрець, спочатку притихне, а потiм, коли все забудеться, таки помститься Василевi. Або гiрше того - знайти не знайдуть, а люди з Василя посмiються, з нашими висельчанами не будь макухою! - Вiн закiнчив, i знову губи його стислися i куточки ображено опустилися.

- Василь не пiде до мiлiцiї, - пiдтвердила жiнка. - Дуже просимо вас, Дмитре Iвановичу, приїдьте, допоможiть. Ви ж наших людей знаєте, самi на Ворсклi виросли, швидко розберетесь... Батько мiй, Порохня Андрiй, з вами в одному класi вчився в першiй школi. Не пам'ятаєте?

- Чого ж, Порохню пам'ятаю. Та й усiх наших. Як вiн?

- На фронтi загинув, - зiтхнула Оля.

Помовчали. Дмитро Iванович iз сiмнадцяти учнiв першого передвоєнного випуску свого класу знайшов тiльки п'ятьох.

- Та й у мiлiцiї вашiй люди мiсцевi, обстановку знають, легко знайдуть автора.

- Дмитре Iвановичу! - Оля, здавалося, готова була по-справжньому розридатися. - Дмитре Iвановичу!..

Петро Пiдпригорщук, уже втративши надiю привезти у Виселки полковника, сидiв мовчки.

- Що вiн робить у колгоспi, ваш брат? - раптом спитав його Коваль.

- Механiзатор. Як кажуть, передовик змагання... Та не в тiм рiч. Йому до всього дiло. Любить правду i в очi рiже. А буває, й заходи вживає. Ну, звiсно, добровiльна дружина, так що не одному сала за шкуру залив... От i боїмось за нього. Хоч народ у нас не такий, як колись, та кiлька виродкiв знайдеться... Може, вiд якоїсь яблунi яблуко недалеко вiдкотилося...

- Значить, правдолюбець такий ваш брат не з службового обов'язку?

- На громадських засадах, -пiдтвердив Пiдпригорщук... - На громадських... I ви, Дмитре Iвановичу, теж на громадських засадах допомогли б, - раптом, радий iз своєї винахiдливостi, блиснув очима гiсть. - Тим бiльше що вся ця бiда у Василя за те, що вiн ваш помiчник, мiлiцiї, я маю на увазi.

- О, ви - хитрун, - посмiхнувся Коваль.

Пiдпригорщук, вiдчуваючи, що полковник починає вагатися, заговорив швидко, схвильовано:

- I я вас, Дмитро Iванович, не як полковника, а просто як дорогого земляка у гостi запрошую... Певно, давно на батькiвщинi не були... У райцентрi, на тому мiсцi, де ваша хата стояла, на горi тепер готель, та все одно люди говорять не "там, де готель", а "там, де Ковалi жили".

З того пагорба, найвищого у мiстечку, малому Дмитровi вiдкривався колись свiт, довгий i неосяжний, як брукована вулиця, що вела у долину i здавалася йому нескiнченною. Там був дивосвiт, у якому далеке чахкання молотарки було гуркотом дракона, а за обрiєм, де вулиця упиралася в небо, жили таємничi казковi чудиська. Цiкаво, якою проляже вона тепер перед ним, посивiлим, битим життям i роками, та вулиця, та долина, де щоосенi чахкала молотарка, викликаючи у нього нестримне прагнення проникнути у невiдомий i, можливо, небезпечний, але такий