Кишеня, повна жита - Агата Крісті

про це знав, — сказав він. — У той час він був на вакаціях у Норвегії. Якби ви мене запитали, то я вам сказав би, що старий умисне покликав мене саме тоді, коли Персі не було вдома. Він діяв за спиною Персі. Я маю дуже сильну підозру, що пропозиція батька, яку він мені зробив, була спричинена тим фактом, що він мав жахливий скандал із бідолашним друзякою Персі — або Валом, як він хоче, щоб його називали. Вал, я думаю, більшою або меншою мірою намагався командувати старим. А старий цього терпіти не може. Щодо чого спалахнув скандал, я точно не знаю, але він був страхітливий. І, думаю, саме тоді старому спала чудова думка викликати сюди мене й у такий спосіб збити пиху з бідолашного друзяки Вала. З другого боку, він ніколи не любив дружину Персі, й, бувши снобом, вельми задовольнився моїм одруженням. Думаю, він умисне вирішив утнути такий жарт — запросити мене додому й поставити Персі перед доконаним фактом.

— Як довго ви були в «Тисовій хатині» за тієї нагоди?

— О, не довше, як годину або дві. Він не запропонував мені залишитися ночувати. Моє перебування там, я переконаний, було такою собі таємною змовою, здійсненою за спиною Персі. Я думаю, він наказав слугам тримати язик за зубами. Зрештою ми домовилися, що я ретельно обміркую його пропозицію, поговорю про неї з Пет, а тоді напишу йому про своє рішення, і так я й зробив. Я написав йому, назвавши приблизну дату свого приїзду, і зрештою надіслав йому телеграму вчора з Парижа.

Інспектор Ніл кивнув головою.

— Ця телеграма, можна сказати, приголомшила вашого брата.

— Не сумніваюся, вона його приголомшила. Але Персі, як і завжди, переміг. Я приїхав запізно.

— Так, — замислено промовив інспектор Ніл, — ви приїхали запізно. — І з великим зацікавленням у голосі провадив: — Під час того вашого візиту в серпні ви зустрічалися з іншими членами родини?

— Моя мачуха була присутня на чаї.

— А раніше ви з нею не зустрічалися?

— Ні. — Він несподівано усміхнувся. — Старий, безперечно, знав, як підбирати собі жінок. Вона принаймні на тридцять років молодша за нього.

— Пробачте мені за таке запитання, але чи були ви невдоволені другим шлюбом свого батька і чи був ним невдоволений ваш брат?

Ланс здавався здивованим.

— Я не мав нічого проти, та й Персі, думаю, не мав. Урешті-решт наша мати померла, коли нам було — дайте-но пригадати — одному десять, а другому дванадцять років. Мене по-справжньому здивувало лише те, що старий не одружився раніше.

Інспектор Ніл зацікавлено запитав:

— А хіба не ризиковано одружуватися з жінкою, яка набагато молодша від вас?

— Так вам сказав мій улюблений брат? Це дуже схоже на нього. Персі — великий майстер мистецтва інсинуацій. Ви саме так налаштувалися, інспекторе? Ви підозрюєте мою мачуху в тому, що вона отруїла мого батька?

Обличчя інспектора Ніла не змінило виразу.

— Ще дуже рано когось підозрювати, містере Фортеск’ю, — сказав він люб’язним тоном. — А зараз ви дозволите мені запитати вас про ваші плани?

— Плани? — Ланс замислився. — Мені треба складати нові плани, я так думаю. Де тепер моя родина? Усі в «Тисовій хатині»?

— Так.

— Мабуть, мені варто зараз же поїхати туди. — Він обернувся до дружини. — А тобі ліпше зупинитися в готелі, Пет.

Вона запротестувала:

— Ні, ні, Лансе. Я поїду з тобою.

— Ні, люба.

— Чому ні?

— Ліпше не треба тобі туди їхати. Зупинися в готелі — о, я так давно не був у Лондоні — «Барнес». Готель «Барнес» завжди був приємним, затишним місцем. Сподіваюся, він і тепер такий.

— О, так, містере Фортеск’ю.

— То й гаразд, Пет. Я оселю тебе там, якщо вони мають вільну кімнату, а потім поїду в «Тисову хатину».

— Але чому ти не дозволяєш мені поїхати з тобою, Лансе?

Обличчя Ланса несподівано спохмурніло.

— Правду кажучи, Пет, я не переконаний, що мене там добре зустрінуть. Мене туди запросив батько, але батько помер. Я не знаю, кому тепер належить той дім. Думаю, що Персі, але, може, й Адель. Хай там як, а я хочу спершу побачити, як мене там приймуть, а вже потім привести тебе туди. Крім того…

— Крім того, що?

— Я не хочу привести тебе в дім, де досі живе на свободі отруйник.

— О, яка нісенітниця.

Ланс твердо сказав:

— Там, де йдеться про тебе, Пет, я не хочу ризикувати.

Розділ одинадцятий

І

Містер Дюбуа був роздратований. Він наполовину розірвав лист від Адель Фортеск’ю й укинув його до сміттєвого кошика. Потім, опанований почуттям несподіваної обережності, дістав із кошика клапті листа, підніс до них сірника й спалив їх на попіл.

— Чому жінки мають бути такими дрімучими ідіотками? — промурмотів він собі під ніс. — Адже звичайнісінька обережність…

Проте жінки, як міркував далі містер Дюбуа, ніколи не знали, що таке обережність. Хоч нерідко він обертав собі на користь цю властивість жінок, але тепер вона його дратувала. Щодо нього самого, то він удався до всіх заходів остороги. Якщо місіс Фортеск’ю телефонувала, то їй мали відповідати, що його нема вдома. Адель Фортеск’ю телефонувала йому вже тричі, а тепер ще й написала листа. Загалом листування становило набагато більшу небезпеку. Він замислився на мить або дві, а тоді підійшов до телефону.

— Чи міг би я поговорити з місіс Фортеск’ю, будь ласка?

— Так, містере Дюбуа.

Через хвилину або дві він почув у слухавці її голос:

— Вівіане, нарешті.

— Так, так, Адель, це я, але будь обережною. Звідки ти зі мною говориш?

— З бібліотеки.

— Ти переконана, що нас ніхто не підслуховує в холі?

— Кому це треба?

— Ти ніколи не можеш знати. А поліція досі в домі?

— Ні, вони пішли, принаймні, на короткий час. О, Вівіане, любий, це було жахливо.

— Так, так, інакше бути не могло. Але послухай мене, Адель, ми повинні бути обережними.

— Звичайно, звичайно, любий.

— Не називай мене «любий» по телефону. Це небезпечно.

— Ти не занадто вдаєшся в паніку, Вівіане? Зрештою сьогодні всі називають одне одного «любий» або «люба».

— Так, так, ти правду кажеш. Але послухайся мене. Не телефонуй мені й не пиши.

—